Стівен Кінг - Чотири після півночі

Після початкових виклацувань запала неприродно довга пауза. Він уже збирався повісити трубку, коли пролунав останній «клац» — такий гучний, що більше нагадував глухий стукіт від падіння. А потім голос робота повідомив йому, що номер, який він набрав, не обслуговується.

— Чудово, — пробурчав Морт. — Емі, що ти там, чорт забирай, наробила? Чесала язиком, поки не зламався?

Він натиснув на кнопку роз’єднання виклику, думаючи, що варто все-таки подзвонити Ізабель Фортін, та, поки силкувався відшукати в пам’яті її номер, телефон задвонив у руці.

До цього Морт не розумів, що його нерви на межі. Він вереснув і відсахнувся, впустив телефонну трубку на підлогу, а потім ледь не перечепився через проклятущу лавку, яку купила Емі й поставила біля телефонного столика, лавку, на яку абсолютно ніхто, зокрема й сама Емі, ніколи не сідав.

Несамовито розмахуючи рукою, він ухопився за книжкову шафу і так уберіг себе від падіння. А тоді підхопив телефон і сказав: «Алло? Шутер, це ти?» Тому що тієї миті, коли здавалося, що весь світ повільно, але впевнено перевертається догори дном, він навіть уявити не міг, хто б то ще міг бути.

— Морте? — то була Емі, і вона ледве не зривалася на крик. Він цей тон за останні два роки шлюбу добре вивчив. То був або відчай, або лють — найпевніше, останній варіант. — Морте, це ти? Скажи, заради Бога, це ти? Морте?

— Так, це я, — відповів він, раптом відчувши втому.

— Де тебе чорти носили? Я вже три години намагаюся до тебе додзвонитися!

— Я спав.

— Ти вимкнув телефон, — тон голосу в неї був утомлений, але обвинувачувальний. Тон людини, яка вже проходила через таке раніше. — Що ж, чемпіоне, ти вибрав для цього чудовий час.

— Я тобі дзвонив близько п’ятої…

— Я була в Теда.

— Але хтось-таки вдома був, — сказав він. — Може…

— Тобто як, хтось був? — блискавично відреагувала вона. — Хто тут міг бути?

— Емі, звідки, в біса, я можу це знати? Це ж ти в Деррі, забула? Ти — Деррі, я — Ташмор. Я знаю тільки одне — коли я тобі дзвонив, було зайнято. Якщо ти була в Теда, тоді, мабуть, Ізабель…

— Я досі в Теда, — сказала вона якимось дивним безбарвним тоном. — І ще довго буду в Теда, хочеться мені цього чи ні. Морте, хтось спалив наш будинок. Хтось спалив його дощенту. — І раптом Емі розплакалася.

Тепер Джон Шутер увижався Мортові скрізь, тож першим здогадом, коли він приголомшено стояв у коридорі єдиного вцілілого дому Рейні, втискаючи у вухо телефонну трубку, було те, що будинок спалив Шутер. Мотив? Авжеж, полісмене. Він спалив будинок, відреставрований особняк у вікторіанському стилі, що коштував близько 800 тисяч доларів, щоб знищити журнал. «Еллері Квінз Містері Меґезін», якщо бути точним; червневе число 1980 року.

Та чи міг це скоїти Шутер? Звісно, ні. Між Деррі й Ташмором понад сотню миль, а тільце Бублика ще було теплим і гнучким, кров навколо викрутки липла до пальців, але ще не висохла.

Якби він поспішив…

Та перестань, їй-богу. Вже зовсім скоро ти повісиш на Шутера всіх собак за своє розлучення й за те, що ти спиш шістнадцять годин із кожних двадцяти чотирьох, бо Шутер підсипає тобі в їжу фенобарбітал. А що буде далі? Ти можеш почати писати листи в газету, у яких розказуватимеш, що американський кокаїновий король — це джентльмен із Воронячої Сраки, штат Міссісіпі, і звуть його Джон Шутер. Що він убив Джиммі Гоффу [197] Гоффа Джеймс Ріддлі (1913 — точна дата смерті невідома; за припущеннями — 1975) — американський профспілковий лідер, що несподівано зник за загадкових обставин. Його зникнення породило безліч чуток. , а ще то він був сумнозвісним другим стрільцем, який стріляв у Кеннеді з-за трав’янистого пагорба в листопаді 1963-го. Так, цей чоловік психічно хворий… але невже ти справді вважаєш, що він проїхав сто миль на північ і закатрупив твій триклятий будинок тільки заради того, щоб знищити журнал? Особливо враховуючи те, що таких журналів у всій Америці ще лишилося не один і не два? Посерйознішай.

Та все одно… якби він поспішив…

Ні. Це смішно. Та зненацька Морт збагнув, що тепер не зможе показати цьому чоловікові клятий доказ, чи не так? Не зможе. Хіба що…

Кабінет розташовувався в затильній частині будинку; вони переробили під нього горище колишнього сараю для екіпажів.

— Емі, — сказав він.

— Це таке жахіття, — схлипувала вона. — Я була в Теда, і тут подзвонила Ізабель… вона сказала, що там щонайменше п’ятнадцять пожежних машин… вода зі шлангів… натовпи… роззяви… витріщаються… ти ж знаєш, як я ненавиджу, коли люди приходять і витріщаються на будинок, навіть коли він не горить…