Стівен Кінг - Чотири після півночі

ВІТАЄМО В ШКОЛІ ПОТУЖНИХ СТУСАНІВ

проголошував він. Прочитати напис на дошці було легше.

СЕЗОН СІВБИ

Оповідання Мортона Рейні

Зненацька щось просвистіло в Морта над плечем, ледь-ледь не влучивши в голову. Апельсин. Морт зіщулився, й апельсин гупнув у дошку, репнув, наче гнилий, і забризкав кривавими нутрощами те, що на ній було написано.

Він розвернувся до Шутера.

«Годі!» — закричав дрижачим сварливим голосом.

Шутер знову засунув руку в торбу.

«Що таке? — спитав він спокійно й суворо. — Хіба ти не впізнаєш криваві апельсини одразу ж, коли їх бачиш? Що ж ти за письменник такий?»

І жбурнув іще один. Той забризкав багрянцем Мортове ім’я та повільно поплив стіною додолу.

«Не треба більше!» — пронизливо заверещав Морт, але рука Шутера поволі й невблаганно пірнула в торбу. Довгі зашкарублі пальці встромилися в шкірку видобутого апельсина; бісерини крові проступили на помаранчевій шкірці.

Не треба! Не треба! Будь ласка! Не треба! Я зізнаюся, зізнаюся в усьому, в усьому, тільки зупиніться! Що завгодно, тільки перестаньте! Ви тільки

перестаньте, тільки перестаньте…

Він падав.

Морт ухопився за край канапи якраз вчасно, щоб урятуватися від короткочасної й, напевне, болючої мандрівки на підлогу вітальні. Відкотився до спинки канапи й кілька секунд просто лежав, ухопившись і міцно тримаючись за диванні подушки, тремтячи й силкуючись втримати за обскубаний хвіст рештки сновидіння.

Щось там було про класну кімнату, і криваві апельсини, й школу потужних стусанів. Але навіть це вже розвіювалося, а решта сну вже забулася, не лишивши й сліду. Хай що воно було, все відбувалося ніби насправді. Сон був аж занадто реальним.

Урешті Морт розплющив очі, але роздивитися щось було марно; він проспав ще довго після заходу сонця. Усе тіло жахливо затерпло, особливо там, де шия з’єднувалася з хребтом, тож Морт запідозрив, що спав він щонайменше чотири години, а то й усі п’ять. Обережно, навпомацки, відшукав вимикач на стіні вітальні, на диво спромігшись уникнути зіткнення з восьмикутним кавовим столиком і його скляною стільницею (він завжди здогадувався, що столик був істотою напіврозумною і схильною одразу після настання темряви переходити з місця на місце, щоб зручніше було підсікати Мортові ноги), а потім пішов у парадний хол, аби знову набрати номер Емі. Дорогою він позирнув на годинник. Була чверть на одинадцяту. Морт проспав понад п’ять годин… і не вперше. Та йому навіть не доведеться розплачуватися за це, неспокійно борсаючись у простирадлах до ранку, як це бувало раніше; він засне відразу ж, як голова торкнеться подушки в спальні.

Морт підняв слухавку, на мить здивувався, що у вусі — мертва тиша, та потім згадав, що висмикнув клятій тварюці ікло. Пропустив дріт між пальцями, поки не дістався до вилки, розвернувся, щоб вставити її в гніздо… та й застиг. Зі свого місця він міг визирнути в маленьке віконечко ліворуч від дверей. Звідти можна було побачити задній ґанок, на якому вчора залишив під каменем свій рукопис загадковий і неприємний пан Шутер. Також було видно накритий контейнер для сміття, і на ньому лежала якась річ — дві якісь речі, якщо точніше. Щось біле і щось темне. Щось темне мало огидний вигляд; на мить Морт страшенно перелякався, бо подумав, що там причаївся гігантський павук.

Він кинув телефонний дріт і хутко ввімкнув ліхтар на ґанку. А після цього настала така прогалина часу — Морт не знав, скільки це тривало, та й знати не хотів, — коли він і поворухнутися не міг.

Білою річчю виявився аркуш паперу — досконало звичайний, 8,5×11 дюймів, шматок паперу для друкарської машинки. І хоча до сміттєвого контейнера від того місця, на якому стояв Морт, було добрих п’ятнадцять футів, ті кілька слів, виведених на ньому великими друкованими літерами, він зміг прочитати легко. Подумалося, що в Шутера або був олівець із надзвичайно м’яким осердям, або він скористався шматком вугілля для художників. «ПАМ’ЯТАЙ, У ТЕБЕ 3 ДНІ, — було написано на папері. — Я НЕ ЖАРТУЮ».

А чорною річчю був Бублик. Очевидно, Шутер спершу зламав котові шию, а потім прибив його до кришки контейнера викруткою з Мортової повітки для інструментів.

Морт і сам не зрозумів, як розвіявся параліч, що міцно стискав його в лабетах. Щойно він стояв, не в змозі поворухнутися, у коридорі біля столика з телефоном і дивився на старенького друзяку Бублика, у якого неначе виросла з грудей викрутка в тому місці, де була пляма білої шерсті, яку Емі любила називати Бубликовим слинявчиком. А вже наступної миті опинився посеред ґанку, відчуваючи, як вгризається під тонку сорочку холодне нічне повітря, і кидаючи розгублені погляди в шести різних напрямках одночасно.