Стівен Кінг - Чотири після півночі

«Мені цей чоловік не схожий на реального, — подумав. — Він наче зійшов зі сторінок роману Вільяма Фолкнера».

Краще зрозуміти ситуацію це йому не допомогло, хоч, беззаперечно, і відповідало істині.

Чоловікові, що натиснув на ґудзик дверного дзвінка Рейні тут, у західномейнській філії чортової глушини, на вигляд було років із сорок п’ять. Дуже худий. На обличчі застиг спокійний, навіть погідний вираз, але його боронували глибокі зморшки. Горизонтальними хвилями вони розтинали його високе чоло, вертикально спускалися від кутиків тонких губ до лінії щелепи та крихітними промінцями розходилися від очей — не збляклих, яскраво-блакитних. Рейні не міг роздивитися, якого кольору в нього волосся; на маківці в гостя сидів крислатий чорний капелюх із круглим наголовком, і нижній бік його крис торкався вух. Капелюх був подібний до тих, які носили квакери. Бакенбардів у чоловіка теж не було, і Мортон Рейні припускав, що під тим круглим фетровим капелюхом могла ховатися лисина, як у Теллі Саваласа [186] Савалас Арістотеліс («Теллі») (1922–1994) — американський співак і актор. .

Вбраний чоловік був у синю робочу сорочку, педантично застебнуту на всі ґудзики аж до бляклої й почервонілої від бритви шкіри на шиї, хоча краватки на ньому не було. Знизу сорочка була заправлена в сині джинси, наче трохи завеликі на того, хто їх носив. Закінчувалися вони манжетами, що охайно лежали на вилинялих жовтих робочих черевиках, ніби спеціально призначених для того, щоб брести за плугом борозною, прокладеною у виснаженій землі мулом, дупа якого маячить за три з половиною фути попереду.

— Ну? — нетерпляче промовив гість, бо Рейні затято мовчав.

— Я вас не знаю, — зрештою вичавив із себе Морт. То були перші слова, на які він здобувся, відколи встав із канапи й подався відчиняти двері. І прозвучали вони бездоганно тупо, навіть для його власних вух.

— Про це мені відомо, — сказав чоловік. — Але це не має ваги. Я знаю вас, пане Рейні. От що важливо. Ви вкрали мою оповідку, — знову повторив він.

Гість простягнув руку, і Рейні вперше помітив, що в ній він щось тримає. Стос аркушів. Але не просто якийсь там стосик старого паперу. Рукопис.

«Як покрутишся трохи в цьому бізнесі, — подумав він, — то рукописи впізнаєш одразу. Особливо ті, яких ніхто не хоче брати».

А потім виникла запізніла думка: «Пощастило тобі, старигане Морте, що то була не зброя. Ти б у пеклі опинився раніше, ніж зрозумів, що мертвий».

Та ще більш запізніло він збагнув, що перед ним, імовірно, стоїть один зі Схибнутих. Звісно, давно час; попри те що останні три його книжки стали бестселерами, це вперше до нього навідався представник цього уславленого племені. Відчувши страх, до якого домішувався жаль, він усі свої думки зосередив на одному: як швидше й із мінімальними незручностями спекатися цього типа.

— Я не читаю рукописів… — почав Рейні.

— Цей ви вже читали, — безбарвним тоном промовив чоловік із обличчям трудяги-землероба. — Ви його вкрали.

Говорив він так, наче констатував простий факт, ніби відзначав, що сонце вже встало й попереду погожий осінній день.

Таке враження, що всі Мортові думки того дня були запізнілими; тепер до нього вперше дійшло, який він тут насправді самотній. До будинку в Ташмор-Ґлені він переїхав на початку жовтня, після двох місяців страждань у Нью-Йорку. Лише минулого тижня процес розлучення нарешті завершився.

Будинок був великий, але літній, бо в містечко Ташмор-Ґлен люди приїздили на літній відпочинок. На цій дорозі, що пролягала вздовж лінії північної бухти Ташморського озера, стояло щось із двадцять котеджів, і в липні та серпні в більшості з них чи навіть в усіх жили люди… але зараз був не липень і не серпень, а кінець жовтня. Звук пострілу, найімовірніше, покотиться в далечінь, ніким не помічений. Та навіть якщо його почують, то подумають, що це просто хтось собі пострілює куріпок чи фазанів — бо саме сезон.

— Я можу вас запевнити…

— Ви можете, я знаю, — з тією самою янгольською терплячістю в голосі промовив чоловік у чорному капелюсі. — Я це точно знаю.

Мортові було видно машину, якою чоловік сюди приїхав. Старий універсал, такий пошарпаний, наче проїхав надто багато миль і рівне дорожнє покриття було для нього неабиякою рідкістю. Він бачив, що номери на ньому — не зі штату Мейн, але до якого штату вони належать, розібрати не міг; йому вже давненько треба було навідатися до офтальмолога й поміняти собі окуляри, він навіть планував цю невеличку вилазку на початку минулого літа, та потім одного дня у квітні йому зателефонував Генрі Янг і поцікавився, хто той хлопець, із яким він бачив Емі в торговельному центрі, — може, родич якийсь? — і пішла лавина підозр (кульмінацією яких стало напрочуд швидке й тихе розлучення за взаємною згодою), ураган лайна, що впродовж останніх кількох місяців поглинав увесь його час та сили. Добре, якщо він тоді згадував, що треба поміняти спіднє, не кажучи вже про щось більш езотеричне — таке, наприклад, як відвідини офтальмолога.