Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він вийшов із вітальні якраз тоді, коли пані Ґевін спускалася сходами на перший поверх. Вона тримала порохотяг за шланг і волокла маленький циліндричний апарат за собою. Мов механічний собачка, він стрибав по сходинках. «Якби я спробував волочити порохотяг сходами, він би врізався мені в гомілку й підстрибом покотився аж до самого низу, — подумав Морт. — І як їй це вдається?»

— Здрастуйте, пані Джі [188] В англійській мові прізвище «Ґевін» починається з літери Джі — Gavin. , — привітався він і пішов через вітальню до дверей кухні взяти бляшанку коли. Після хрінописання йому завжди пересихало в горлі.

— Добридень, пане Рейні, — хоч як він переконував її називати його просто Мортом, вона не здавалася. Навіть Мортоном не хотіла кликати. Пані Ґевін була принциповою жінкою, але принципи ніколи не заважали їй звати його дружину просто Емі.

«Треба, мабуть, їй розказати, як я застукав Емі в ліжку з іншим чоловіком в одному з вишуканих мотелів у Деррі, — подумав Морт, проштовхуючись у двостулкові двері. — Може, знову називатиме її «пані Рейні». Принаймні».

То була бридка й ница думка, одна з тих, які, напевно, заважали йому нормально писати, але він нічого не міг із собою вдіяти. Імовірно, це теж минеться… як і ті сни. Але чомусь це нагадало йому про наклейку, яку він одного разу бачив на бампері дуже старого «фольксвагена-жука». «ЗАКРЕП — НЕ ПРОЙДЕ» — ось що на ній було написано.

Стулка дверей кухні відчинилася, і пані Ґевін гукнула:

— Пане Рейні, я знайшла в смітнику вашу писанину. Подумала, що вона вам іще потрібна, то поклала на стіл.

— Добре, — автоматично відповів він, не розуміючи, про що вона говорить. У нього не було звички викидати рукописи чи фрагменти в смітник на кухні. Коли в нього виходила якась лажа (а останнім часом тільки вона в нього й виходила), то вона вирушала або навпростець у рай для файлових даних, або в кошик для паперового сміття, що стояв праворуч від робочої станції.

Про чоловіка зі зморшкуватим обличчям і в круглому чорному капелюсі квакера він навіть не згадав.

Морт відчинив дверцята холодильника, посунув два маленькі судочки з якимись невимовно гидкими рештками, знайшов пляшку пепсі й, зачиняючи дверцята порухом стегна, відкрив напій. А йдучи до смітника, щоб викинути кришечку, побачив рукопис. На горішньому аркуші були якісь плями, наче від апельсинового соку, але все інше було в порядку — рукопис лежав на столі біля кавоварки «Сайлекс». І тоді він згадав. Джон Шутер, так. Фундатор міссісіпської філії «Схибнутих».

Морт надпив трохи пепсі й узяв рукопис зі столу. Перемістив титульний аркуш під низ і на початку першої сторінки прочитав таке.

Джон Шутер

До запитання

Деллакурт, штат Міссісіпі

30 сторінок

Приблизно 7500 слів

Перший продаж прав на публікацію частинами у Північній Америці

ТАЄМНЕ ВІКНО, ТАЄМНИЙ САД

Джон Шутер

Рукопис надрукували на папері високого ґатунку, але з машинкою справи були геть кепські — стара офісна модель, судячи з вигляду шрифту, та ще й не доглядали за нею. Більшість літер були криві, наче зуби в якогось старигана.

Він прочитав перше речення, потім друге, потім третє, і на кілька секунд здатність ясно мислити покинула його.

«Тод Дауні подумав, що жінка, яка краде в тебе кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема, — не надто хороша жінка. Тому він вирішив її вбити. Він зробить це в глибокому закутку, що утворився там, де до будинку під гострим кутом прилягає хлів. Він зробить це там, де його дружина тримає свій садочок».

— Ой бля, — вихопилося в Морта, і він поклав рукопис назад на стіл. Його рука зачепила пляшку пепсі, та перевернулася, її вміст шипучо вилився на кухонну поверхню й пінно потік униз по дверцятах шафки. — Ой БЛЯ! — прокричав Морт.

У кухню поспіхом забігла пані Ґевін, але, оцінивши ситуацію, заспокоїла:

— Нічого страшного. Такий крик стояв, що я подумала, ви ненароком горло собі перерізали. Пане Рейні, можете трошечки посунутися?

Він слухняно посунувся, і перше, що вона зробила, — взяла зі столу пачку аркушів і тицьнула йому в руки. Рукопис не постраждав; напій розлився в протилежний від нього бік. Колись Морт був людиною з чудовим почуттям гумору (принаймні він завжди тішив себе цією думкою), але зараз він дивився на купку паперу в руках і на думку спадала тільки гірка іронія. Це наче той кіт у дитячому віршику, подумав він. Той, що постійно повертався [189] Віршик про старого пана Джонсона, який усіма способами намагався здихатися свого кота (віддавав його різним людям, запускав на повітряній кулі на Місяць тощо), але той знову до нього повертався. .