Стівен Кінг - Чотири після півночі

Але чоловік сів за кермо. Затримався лише на мить — зняти чорного капелюха й кинути на пасажирське сидіння. Він пристукнув дверцята й запустив двигун. Морт подумав: «А в ньому щось змінилося». Але що саме, він зрозумів тільки тоді, коли небажаний пообідній відвідувач здав назад і зник на своєму авто з поля зору, за товстою ширмою кущів, які Морт вічно забував підстригати. Коли чоловік сідав у машину, рукопису в нього в руках більше не було.

Рукопис лежав на задньому ґанку. Притиснутий каменем, щоб од вітерцю аркуші не порозліталися по всьому маленькому подвір’ї. Тихе гупання, яке чув Морт, пролунало, коли чоловік клав камінь на рукопис.

Морт стояв у дверях, тримаючи руки в кишенях штанів кольору хакі, й дивився на стос папірців. Він знав, що божевілля не заразне (хіба що крім випадків тривалого перебування поряд із навіженим), та все одно торкатися проклятущого рукопису не хотів. А проте розумів, що доведеться. Не знав тільки, чи довго він тут пробуде (день, тиждень чи рік — насправді можливим видавався кожен із цих варіантів), але дозволити тій херні просто так тут лежати він не міг. По-перше, над вечір має заїхати Ґреґ Карстерз, доглядач будинку, з кошторисом нового черепичного покриття для даху. І Ґреґ неодмінно поцікавиться, що воно таке. А ще гірше — він, імовірно, вирішить, що той рукопис належить Мортові, і доведеться давати більше пояснень, ніж ця клята річ заслуговує.

Він стояв біля вікна, поки гуркіт автомобільного двигуна не розчинився в тихому неспішному післяполуденному гомоні, а потім вийшов на ґанок, обережно ступаючи босими ногами (ґанок ось уже рік як потребував фарбування, і сухі дошки щетинилися ймовірними скабками), і викинув каменюку в зарослу ялівцем водостічну канаву ліворуч від ґанку. Підняв стосик паперу й глянув на нього. На верхньому аркуші стояла назва.

ТАЄМНЕ ВІКНО, ТАЄМНИЙ САД

Автор: Джон Шутер

І Мортові відразу ж відлягло від серця. Про Джона Шутера він ніколи не чув і ніколи не писав оповідань чи повістей під назвою «Таємне вікно, таємний сад».

Рукопис він викинув у смітник на кухні, повернувся на канапу у вітальні, знову ліг і за п’ять хвилин уже міцно спав.

Снилася йому Емі. Цими днями Морт багато спав і дуже багато снив про Емі, тож, прокинувшись під власні хрипкі крики, анітрохи цьому не здивувався. Він вважав, що рано чи пізно це минеться.

Наступного ранку Морт сидів перед комп’ютером у закапелку біля вітальні, який завжди правив йому за кабінет, коли вони приїжджали пожити в цьому будинку. Комп’ютер був увімкнений, проте Морт дивився у вікно на озеро. На його поверхні два моторні човни розтинали блакитну воду й залишали за собою широкі білі піняві борозни. Спершу він подумав, що то рибалки, але вони не спинялися — просто плавали туди-сюди попід носом один в одного, нарізаючи великі кола. Малеча, вирішив він. Дітлахи в якісь ігри граються.

Вони не робили нічого цікавого. Утім, як і він. Відколи вони розлучилися з Емі, він не написав жодного клятого рядка. Щодня з дев’ятої до одинадцятої Морт сидів перед екраном (так само, як і щодня впродовж останніх трьох років, а ще десь приблизно з тисячу років просиджував так по дві години перед старою друкарською машинкою «Роял»), але користі від цього було стільки, що з таким самим успіхом він міг би обміняти комп’ютер на моторний човен і йти казитися на озеро з дітлахами.

Того дня він протягом свого двогодинного чергування написав такі рядки безсмертної прози:

«За чотири дні після того, як Джордж, на власну втіху, отримав докази того, що дружина його зраджує, він вирішив її викрити. «Еббі, нам треба поговорити», — сказав він».

Дуже невдало.

Занадто близько до реального життя, щоб бути вдалим.

У реальному житті він ніколи так не гарячкував. Може, у цьому й крилася проблема.

Він вимкнув комп’ютер і рівно за мить після того, як клацнув вимикачем, зрозумів, що забув зберегти документ. Але нічого страшного. Можливо, це навіть зробив якийсь внутрішній критик у його підсвідомості, таким чином повідомивши йому, що документ не вартий того, щоб його зберігали.

Очевидно, пані Ґевін закінчила прибирати нагорі; дзижчання «Електролюкса» нарешті стихло. Вона приходила щовівторка, і два вівторки тому, коли Морт сказав їй, що вони з Емі розбіглися, звістка так її приголомшила, що вона навіть замовкла, хоч їй це було невластиво. Морт підозрював, що Емі подобалася їй значно більше, ніж він. Та все ж таки пані Ґевін досі приходила, і це, на думку Морта, вже була маленька перемога.