Стівен Кінг - Чотири після півночі

Зараз мені сорок два. Озираючись назад, на останні чотири роки життя, я бачу, що «припинення» в мене були найрізноманітніші. І в роботі вони проявилися так само, як і деінде. У ній я аж занадто багато уваги приділив для того, щоб завершити свої розмови про дітей і їхню чуттєву перцепцію, сяйво якої підсвічує їхнє внутрішнє життя. Наступного року я збираюся надрукувати «Потрібні речі», останній роман із серії про Касл-Рок (остання повість цієї книжки, «Сонячний пес», є, по суті, прологом до того роману). А ця повість буде вже, думаю, останньою з тих, у яких ідеться про письменників і творчість, а також про ту дивну нейтральну зону, яка відокремлює реальність від світу фантазії. Гадаю, чимало моїх відданих читачів, які терпляче зносили моє захоплення цією темою, звеселіють, почувши про це.

Кілька років тому вийшов мій роман «Мізері», у якому я, принаймні частково, спробував проілюструвати, як художня література може потужно впливати на читача. А торік я опублікував «Темну половину» — роман, у якому спробував дослідити протилежне: ту могутню силу, з якою література здатна тримати письменника. І поки та книга була на стадії чернеток, у мене виникла думка, яку я вирішив обміркувати докладніше: а що буде, коли розповісти ці обидві історії одночасно, підійшовши геть із протилежного боку до деяких елементів сюжету «Темної половини»? Мені здається, що літературна творчість — це таємний акт (не менш таємний, ніж мрії та сновидіння), але над цим аспектом свого дивного й небезпечного ремесла я ще ніколи як слід не розмірковував.

Я знав, що час від часу письменники переглядають свої давніші твори. Так учинив Джон Фаулз із «Хробаком», і я так зробив із «Протистоянням». Але на думці в мене була не ревізія твору як така. Я хотів узяти знайомі елементи й поєднати їх так, щоб вийшло щось цілком інше. Таке я вже пробував утнути щонайменше один раз — коли реструктурував і оновив базові елементи «Дракули» Брема Стокера та створив «Салемз-Лот», — тож великого дискомфорту в мене ця ідея не викликала.

Одного дня вже наприкінці осені 1987-го, коли всі ці задумки крутилися в моїй голові, я пішов у нашу домашню пральню, щоб закинути в пральну машину брудну сорочку. Наша пральня — це вузька відгороджена ніша на другому поверсі. Я позбувся сорочки, а потім підійшов до одного з двох вікон. Нічого особливого я не помітив, то була звичайна цікавість. Ми вже одинадцять чи дванадцять років жили в тому будинку, але саме в це вікно я ще не дивився жодного разу. Утім на те була своя причина: важко дивитися у вікно, коли воно — на рівні підлоги, сховане за сушаркою й наполовину затулене кошиками з дірявою білизною.

Однак цікавість перемогла, я все одно протиснувся і визирнув. Те вікно виходить на маленьку бруковану нішу між будинком і прибудованою заскленою терасою. На це місце я дивлюся ледве не щодня… але кут зору був іншим. Дружина виставила туди з півдесятка квіткових горщиків, щоб рослини могли трохи поніжитися на пізньолистопадовому сонці, і вийшов чарівний маленький садочок, який було видно лише мені. А фраза, яка тоді першою спала мені на думку, звісно, стала згодом назвою цієї повісті. Мені здалося, що це чудова метафора того, як письменники (особливо автори фентезі) проводять свої дні та ночі. Сидіти за друкарською машинкою чи брати олівець — це фізична дія; а духовний її відповідник — визирати з майже зовсім забутого вікна… вікна, з якого відкривається звичний вигляд, тільки під цілковито інакшим кутом… і ось пересічне вже здається тобі надзвичайним. А робота письменника — уважно дивитися в те вікно й звітувати про все, що бачить.

Але іноді вікна розбиваються. І я думаю, це основне питання цієї повісті: що буде зі спостерігачем, який стоїть і дивиться широко розплющеними очима, коли вікно між реальністю та нереальністю розіб’ється і йому в очі порснуть уламки скла?

— Ви вкрали мою оповідку, — заявив чоловік, що стояв на ґанку. — Ви вкрали мою оповідку, і з цим треба щось робити. Правда є правда, а справедливість є справедливість, і щось таки нам із цим треба робити.

Мортон Рейні, який щойно прочумався від сну й досі перебував десь на півдорозі до реальності, не мав ані найменшої гадки, що відповісти. Під час роботи з ним такого не бувало ніколи, хай там як він почувався — хворим чи здоровим, напівсонним чи без сну в жодному оці; як письменник, він ніколи не губився, коли треба було вкласти в уста персонажеві якусь дошкульну відповідь. Рейні розтулив рота, дошкульної відповіді не вигадав (і слабенької теж) та з тим і закрив.