Стівен Кінг - Чотири після півночі

Лорел обернулася до Браяна, дивлячись угору, йому в обличчя. Сльози стікали в неї по щоках, і вона не робила жодної спроби їх витерти.

— Ви її чули? Ви чули, що сказала та маленька дівчинка?

— Так.

— Так от хто ми є, Браяне? Нові люди? Ви гадаєте, ми ними є?

— Я не знаю, — сказав він. — Але за відчуттями саме так.

— Це було чудово, — мовив Алберт. — Боже мій, це було найчудовішим з усього.

— Повний ульот! — щасливо крикнула Бетані, а потім знову почала виляскувати долонями ритм «Гайда».

— Що ми тепер робитимемо, Браяне? — запитав Боб. — Є якісь ідеї?

Браян окинув поглядом загачену людьми посадкову зону і сказав:

— Думаю, я хочу вийти надвір. Подихати трохи свіжим повітрям. І подивитися на небо.

— А чи не варто нам повідомити якісь інстанції про те, що…

— Повідомимо, — сказав Браян. — Але спершу небо.

— А може, щось з’їмо по дорозі? — з надією запитав Руді.

Браян розсміявся:

— Чому ні?

— У мене годинник зупинився, — сказала Бетані.

Браян подивився собі на зап’ястя і побачив, що його годинник зупинився також. У всіх у них годинники зупинилися.

Браян зняв свій, кинув його байдуже на підлогу й обійняв за талію Лорел.

— Давайте звалимо звідси, — запропонував він. — Хіба що, може, хтось з вас бажає чекати наступного рейсу на схід?

— Не сьогодні, — сказала Лорел, — але скоро. Аж до самої Англії. Там живе один чоловік, з яким я мушу побачитися у… — якусь жахливу мить їй не давалася та назва, але потім прийшла. — У Флутінгу, — сказала вона. — Спитайте будь-кого на Центральній вулиці. Старші люди досі звуть його головою.

— Про що це ви кажете? — перепитав Алберт.

— Про стокротки, — промовила вона і розсміялася. — Гадаю, я кажу про стокротки. Ходімо… пішли звідси.

Боб дико усміхнувся, оголивши немовлячі ясна:

— Що стосується мене, то наступного разу, коли мені знадобиться потрапити в Бостон, думаю, я скористаюся потягом.

Лорел підштовхнула ногою Браянів годинник і запитала:

— Ви певні, що він вам не потрібен? Він ніби дорогий.

Браян усміхнувся, похитав головою і поцілував її в лоб. Запах її волосся був дивовижно ніжним. Браян почувався краще, ніж просто добре; він почувався відродженим, кожен дюйм його був новим, і свіжим, і нетаврованим цим світом. Фактично, в нього було таке відчуття, що якщо він розведе руки, то полетить без допомоги двигунів.

— Зовсім не потрібен, — відповів він. — Я знаю, що зараз за час.

— О? І який же це час?

— Зараз половина після… [185] Перші слова жартівливої фрази: «Зараз половина після часу поцілунків і час цілуватися знову».

Алберт поплескав його по спині.

Вони гуртом полишили посадковий зал, прокладаючи собі звивистий шлях крізь дражливі скупчення затриманих пасажирів. Чимало здивовано дивилися їм услід, і не тільки тому, що дехто з них, очевидно, нещодавно пережив носову кровотечу, чи тому, що вони, сміючись, проходили повз так багацько розсерджених, обтяжених проблемами людей.

Люди дивилися тому, що ці шестеро здавалися якимись яскравішими за будь-кого іншого з юрмища в цьому залі.

Більш актуальними.

Більш наявними.

«Тільки летючі зірки», — подумав Браян і раптом згадав, що там, у літаку, залишився ще один пасажир — той чоловік з чорною бородою.

«Це те похмілля, якого той парубок ніколи не забуде», — подумав Браян, посміхаючись.

Він потягнув Лорел бігом. Вона засміялася й обійняла його.

Усі шестеро бігли разом через центральну залу до ескалаторів і далі надвір, у весь той відкритий світ.

Я один із тих, хто вважає, що життя — це низка циклів: коліщатка всередині коліщаток, деякі чіпляються одне за одне, деякі крутяться окремо, але всі вони виконують певну повторювану скінченну функцію. Мені подобається цей абстрактний образ: життя — це продуктивна машина, подібна до заводської. Можливо, тому, що справжнє життя, якщо пильно придивитися до нього зблизька, видається такою хаотичною і дивною мішаниною всього. Добре, коли в тебе є можливість вряди-годи відсторонюватися й казати: «А проте це все складається у візерунок! Я точно не знаю, що він означає, але Богом присягаю, я його бачу!»

Усі ці коліщата, схоже, закінчують свої цикли приблизно в той самий час, і коли це стається (здогадуюся, що раз на двадцять років), ми переживаємо період, коли потрібно завершувати справи. Щоб описати це явище, психологи навіть вигадали парламентський вислів — «припинення дебатів».