Стівен Кінг - Чотири після півночі

Той хоральний звук продовжував розбухати, звук, що не мав ні напрямку, ні джерела, співане зітхання, що оповивало усіх їх.

— AAAAAAAAAAAAAA…

Боб Дженкінс кинувся бігом назад з-за стійки, завернувши біля каси так різко, що ступні майже вилетіли з-під нього, і, щоби не впасти, він був змушений вхопитися за візок з приправами. Він утримався на ногах, натомість з чудовим, лунким гуркотом перекинувся візок з іржостійкої сталі; навсібіч пирснули пластикові ложки-ножі-виделки, пакетики з гірчицею, кетчупом і соусом «реліш».

— Швидше! — гукнув він. — Нам тут не можна! Це станеться найближчим часом — у будь-яку мить, я вважаю, — і нам тут не можна лишатися, коли це станеться! Не думаю, що це було б безпечно!

— Що не буде безпе… — почала Бетані, але тоді Алберт вхопив її рукою за плечі й потягнув услід за Бобом, їхнім несамовитим гідом, який уже кинувся до дверей кафетерію.

Вони вибігли і помчали слідом за ним знову до посадкового залу «Юнайтид». Тепер лункий тупіт їхніх кроків майже губився в потужному гудінні, яким наповнювався порожній термінал, яке відгукувалося й перегукувалося в багатьох радіальних глотках його коридорів.

Браян почув, що той єдиний, величний глас почав розпадатися.

«Він не дробиться, — подумав Браян. — Насправді навіть не змінюється, але акцентується, як акцентувалися звуки ленґоліерів, коли вони вже наблизилися до Бенгора».

Коли вони знову опинилися в посадковому залі, Браян побачив, як по порожніх кріслах, по темних моніторах ПРИБУТТЯ й ВІДБУТТЯ, по реєстраційних стійках пересковзає ефірне світло. За синім кольором поплив червоний, за червоним — жовтий, за жовтим — зелений. Якесь розкішне, екзотичне чекання, здавалося, заповнює атмосферу. Браяна пересмикнуло дрожем; він відчув, як заворушилося, намагаючись встати сторчма, все волосся на його тілі. Ясна впевненість заповнила його, наче променями ранкового сонця: «Ми на грані чогось — чогось великого і дивовижного».

— Сюди! — крикнув Боб.

Він повів їх до стіни поряд з тим проходом, через який вони сюди раніше потрапили. Там була зона «тільки для пасажирів», огороджена червоною оксамитовою линвою. Боб легко її перестрибнув, наче школярик-бар’єрист, яким він, либонь, колись і був.

— До стіни! — показав Боб.

— Всім під стіну, мазефакери! — крикнув Алберт крізь спазми раптового, нестримного сміху.

Він і решта їх приєдналися до Боба, притиснувшись до стіни, наче підозрювані під час впізнання в поліцейській дільниці. У безлюдному круглому приміщенні, яке лежало тепер перед ними, на мить спалахнули барви… а потім почали згасати. Одначе той звук продовжував глибшати, ставати реальнішим. Браян подумав, що зараз він у цьому звуці чує голоси, і кроки, і навіть подеколи леліяння немовлят.

— Не знаю, що це таке, але воно чудесне! — вигукнула Лорел. Вона напівсміялася-напівридала. — Я це обожнюю!

— Я сподіваюся, що ми тут в безпеці, — сказав Боб. Щоби його почули, йому довелося підвищити голос. — Думаю, що так і є. Ми не на головних напрямках руху.

— Що мусить статися? — запитав Браян. — Що вам відомо?

— Коли ми пролетіли крізь проріху на схід, ми повернулися назад у часі! — закричав Боб. — Ми потрапили в минуле. Ймовірно, всього лише на п’ятнадцять хвилин назад… пам’ятаєте, я вам про це розказував?

Браян кивнув, а в Алберта раптом засяяло обличчя.

— Цього разу нас закинуло в майбутнє! — крикнув він. — Саме так, хіба ні? Цього разу та проріха перенесла нас у майбутнє!

— Я вважаю, саме так, — також криком відповів йому Боб. — І, замість того щоби потрапити в мертвий світ — світ який рухався далі без нас, — ми прибули у світ, який очікував свого народження! Світ свіжий і новий, як троянда на порозі свого розкриття! Саме це зараз і відбувається, вважаю я. Саме це ми зараз чуємо і відчуваємо… саме це наповнює нас такою хорошою, беззахисною радістю. Я вважаю, що ми ось-ось побачимо, переживемо дещо таке, чого жоден живий чоловік чи жінка ніколи не були свідками. Ми вже бачили смерть світу; тепер, я вважаю, ми побачимо його народження. Я вважаю, що сучасність ось-ось наздожене нас.

Як перед тим спалахували й пригасли кольори, так тепер з цього звуку раптом пропала його глибока, лунка глибина. У той же час гучнішали, яснішали голоси, що вирували в ньому. Лорел зрозуміла, що розбирає окремі слова і навіть цілі фрази.

— …мушу зателефонувати їй, перш ніж вона вирішить…

— …я зовсім не думаю, що цей варіант вартий…

— …до пуття, якщо нам вдасться перенаправити цю справу до головного офісу…