Стівен Кінг - Чотири після півночі

Браян спустився в передній трюм, підпірнув під ґроно електричних кабелів і віддраїв люк у носовій підлозі «767-го». До нього приєднався Алберт і допоміг спуститися Бетані. Браян допоміг Лорел, а потім вони з Албертом допомогли Руді, який рухався так, ніби кістки в нього стали скляними. Руді так само міцно стискав в одній руці свою вервицю. В комірці під кабіною тепер стало дуже тісно, і Боб Дженкінс, спираючись на руки, чекав нагорі, дивлячись на них крізь отвір.

Браян зняв з вішаків драбину, закріпив її де треба, а потім один по одному вони спустилися на бетон — Браян першим, Боб останнім.

Коли ступні Браяна торкнулися землі, він відчув шалене бажання прикласти руку до серця й прокричати:

«Я оголошую право всіх, хто вижив у рейсі № 29, на цю землю згірклого молока і кислого меду… принаймні, поки не прибудуть ленґоліери!» [182] Саркастична алюзія на біблійний образ землі обітованої.

Він промовчав. Просто стояв разом з іншими під навислим над ними носом авіалайнера, відчуваючи щокою легенький вітерець, і роззирався довкола. Віддалік він почув якийсь звук. Не те жвакання й хрумкання, до якого вони були поступово звикли в Бенгорі — нічого подібного, — але не міг вирішити точно, на що цей звук схожий.

— Що це? — запитала Бетані. — Що це бринить? Схоже на щось електричне.

— Ні, це не те, — задумливо сказав Боб. — Цей звук схожий… — він похитав головою.

— Мені цей звук не схожий ні на що з того, що я коли-небудь чув, — сказав Браян, хоча не був певен, чи це насправді так. Його знову діймало те відчуття, ніби він щось знає чи мусив би знати, от тільки воно танцювало за межею його ментальної досяжності.

— Це вони, чи як? — напівістерично запитала Бетані. — Це вони, йдуть сюди. Це ленґоліери, про яких нам казала Дайна.

— Я так не думаю. Цей звук зовсім не схожий на той.

Але він все одно відчув, як у животі в нього зароджується страх.

— Тепер що? — запитав Руді. Голосом хрипким, як у ворони. — Розпочинати все те саме знову?

— Ну, для початку, тут нам не потрібна конвеєрна стрічка, — сказав Браян. — Двері посадкової служби відчинені.

Він виступив з-під носа «Боїнга» і показав. Їхнє брутальне прибуття до терміналу № 29 відкинуло службовий трап від тих дверей, але його досить легко було повернути на місце.

— Ходімо.

Вони вирушили до трапа.

— Алберте, — сказав Браян, — допоможеш мені з тра…

— Чекайте, — перебив Боб.

Браян обернувся і побачив, що Боб з обережним здивуванням роззирається довкола. А вираз на його до того пригніченому обличчі… чи не надія це?

— Що? Що там таке, Бобе? Що ви бачите?

— Такий само обезлюділий аеропорт, але справа в тому, що я відчуваю.

Він підніс руку собі до щоки, а потім так і тримав її в повітрі, наче людина, яка голосує на дорозі. Браян почав було в нього питати, що він має на увазі, але раптом зрозумів, що й без того знає. Хіба він сам цього не помітив, поки вони стояли під носом авіалайнера? Помітив, та залишив поза увагою?

Вітерець дме йому в обличчя. Не те щоби вітер, так, не більше за легеньке пхикання, але ж все одно вітер. Повітря рухається.

— Свята ґава, — промовив Алберт.

Він встромив собі до рота палець, облизав його і підняв. Недовірлива усмішка торкнула його обличчя.

— І це не все, — сказала Лорел. — Послухайте!

Вона кинулася звідти, де вони зупинилися, до крила «767-го». Потім побігла назад до них, волосся розвівалося за її спиною. Її високі підбори чітко цокотіли по бетону.

— Ви чуєте це? — запитала вона в них. — Ви це почули?

Вони почули. Нема тієї безживної приглушеності. Зараз, просто слухаючи, як говорить Лорел, Браян зрозумів, що в Бенгорі їхні голоси звучали так, ніби їх голови сиділи в муфтах, вилитих з якогось глухого металу — міді чи, може, свинцю.

Бетані підняла руки і швидко проплескала долонями ритм з «Гайда» — тієї давньої інструменталки «Рутерз» [183] «The Routers» — заснований 1961 р. поп-гурт, знаний своїми інструментальними композиціями; «Let’s Go (Pony)» (1962) — їх перший хіт, вступ і рефрен якого, виконаний ритмічним лясканням у долоні, перейняли чірлідерки й спортивні фанати всього світу. . Кожен ляск був чистим і ясним, як звук пострілу стартового пістолета. Задоволена посмішка розпливлася на обличчі дівчини.

— Що це озна… — почав Руді.

— Літак! — крикнув пронизливим, радісним голосом Алберт. І на секунду це нагадало Браяну того малюка у старому телесеріалі «Острів фантазій» [184] «Fantasy Island» (1977–1984) — кожна серія починається з того, що хлопчик на ім’я Тату дзвонить у дзвін на спостережній вежі і гукає: «Літак!», попереджаючи, що на острів, де виконуються будь-які фантазії, прибувають нові клієнти-гості. . Він ледь не вголос розсміявся.