Стівен Кінг - Чотири після півночі

ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ.

— Тобто… це ми? — зачудовано спитав він. І тепер власний голос долинув до нього з якогось віддаленого всесвіту.

Темрява поглинула його.

Тепер Нік залишився сам; єдиною людиною, що не спала в літаку рейсу № 29, залишився той чоловік, який колись позаду церкви в Белфасті застрелив трьох хлопців, трьох хлопців, котрі жбурляли картоплини, пофарбовані темно-сірим кольором, щоб скидалися на гранати. Навіщо вони це робили? Якийсь безтямний різновид відчайдушності? Він цього так ніколи й не з’ясував.

Йому не було страшно, тільки потужне відчуття самотності переповнювало його. Не нове відчуття. Це була не перша варта, коли він стояв сам-один, з довіреними йому життями інших людей.

Попереду до нього наближалася проріха. Він опустив руку на реостат регулювання тиску в літаку.

«Вона прекрасна», — подумав він.

Йому здавалося, що кольори, які тепер палахкотіли з проріхи, є антитезою всього того, що вони пережили протягом кількох останніх годин; він дивився у тигель нового життя і нового чину.

«Чому б їй не бути прекрасною? Це місце, де життя — можливо, всяке життя — починається. Місце, де життя свіжозаварюється кожну секунду кожного дня; колиска творіння й невичерпне джерело часу. Жодному ленґоліеру не сягнути далі цієї межі».

Кольори вигравали на його лобі й щоках, фонтануючи бризками відтінків: зелень джунглів заливало помаранчевою лавою; помаранчеву лаву змінювало жовто-біле тропічне сонце; тропічне сонячне світло заступала крижана синь Північного океану. Ревіння реактивних двигунів здавалося приглушеним, віддаленим. Нік опустив очі й не здивувався, побачивши, що кольори поглинають обважнілу, сплячу фігуру Браяна Інґала, його тіло і риси обличчя розкладалися у вічно змінному калейдоскопі ясноти. Пілот став якимсь казковим привидом.

Не здивувався Нік також, побачивши, що його власні руки стали безбарвними, як глина.

«Це не Браян став привидом; це я ним став».

Проріха насувалася.

Тепер гул двигунів зовсім загубився в новому звуці; здавалося, «767-й» женеться крізь аеродинамічну трубу, заповнену пір’ям. Раптом просто перед носом авіалайнера вибухнула велетенська нова зоря — неначе якийсь неземний феєрверк; у ній Нік Гопвел побачив барви, яких жодна людина ніколи не змогла б собі уявити. Вони затопили не просто проріху в часі; вони затопили його розум, його нерви, його м’язи, вони затопили його до самісінької глибини кісток гігантськими вогняними каскадами.

— Ох, Боже мій, яка КРАСА! — скрикнув Нік і, коли літак пірнув у проріху, крутонув реостат регулювання тиску на повну назад.

За крихітну мить на підлогу кабіни з перестуком упали пломби з Нікових зубів. Негучний удар, це тефлоновий диск, який сидів у його коліні — сувенір з військового конфлікту, дещо шляхетнішого за той, у Північній Ірландії, — приєднався до пломб.

Та й по всьому.

Нік Гопвел припинив існувати.

Перше, що усвідомив Браян, — сорочка на ньому мокра, а до голови повернувся біль.

Кривлячись від спалахів болю в голові, він повільно розпрямлявся у своєму кріслі, намагаючись пригадати, хто він такий, де він і чому відчуває таку величезну й нагальну потребу швидко прокинутися. Чим він таким займався, що це так важливо?

«Розгерметизація, — шепнув йому розум. — Там, у загальному салоні, витікає повітря, якщо цього не залагодити, станеться велике ли…»

Ні, це не те. З витіканням усе було залагоджено — чи якимсь містичним чином герметичність відновилася сама собою, — і він благополучно посадив рейс № 7 у ЛАМ. Потім прийшов той чоловік у зеленому блейзері й…

«Похорон Енн! Боже мій, я проспав!»

Очі Браяна розчахнулися, але він виявився не в номері якогось мотелю і не в гостьовій спальні в будинку брата Енн у Рівіері [180] Revere — засноване 1630 р., невеличке місто поряд з Бостоном, яке взяло собі сучасну назву 1871 р. на честь героя Американської революції Пола Рівіера (1734–1818). . Він дивився в повне зірок небо крізь вікно кабіни.

І раптом він згадав… усе.

Він сів цілком прямо, занадто різко. Голова хворобливо заголосила у похмільнім протесті. Кров хлюпнула з носа, заляпавши приладову панель. Він опустив очі й побачив, що перед його сорочки просякнутий кров’ю. Витікання таки було, авжеж. З нього самого.

«Звичайно, — подумав він. — Падіння тиску часто призводить до цього. Я мусив би попередити пасажирів… До речі, скільки пасажирів у мене залишилося?»