Харлан Кобен - Додому

— Отже, — сказав Майрон Есперансі, — звідки багата дівчина з Мангеттена знає хлопця, який вважався зниклим десять років?

— Найочевидніша відповідь — він не був зниклим оці десять років, — відповіла Есперанса.

— Тоді де він був?

— Що більше, хто він? Якщо він справді Патрік Мур…

— Ти помітила, як вона затнулася, коли я вперше назвав його ім’я?

— Ніби вона не під цим ім’ям знала його, — сказала Есперанса. — З одного боку, це єдине, що має сенс. Якщо це Патрік Мур, якого викрали десять років тому, тоді мені не відомо, звідки Темрін Роджерс його знає. Але якщо він самозванець…

— Тоді можливо, — закінчив Майрон. — Звісно, нам ще треба з’ясувати, звідки багата дівчина з Нью-Йорку знає нашого самозванця.

— О, це простіше, — мовила Есперанса.

— Говори.

— Нам, жінкам, подобаються погані хлопці. Ти що, думаєш, багатенька Темрін знає лише заможних світських персон?

Майрон замислився.

— Гадаєш, вона тиняється нетрями?

— Не знаю, але це, безперечно, можливо. По-перше, мусимо дізнатися, чи хлопець, якого ти врятував, дійсно Патрік Мур. Що там з ДНК тестом?

— Ми передали все Джо Корлессу в лабораторію, — відповів Майрон. — Він сказав, що це може забрати кілька днів. Якась проблема зі збором. Йому складно знайти волосину з відповідним коренем. ДНК із зубної щітки може бути забруднена. Я не знаю всіх подробиць. Тим часом нам треба довідатись якомога більше про Темрін Роджерс.

— Я шукатиму традиційно, — сказала Есперанса. — Але як Темрін щойно повторювала нам, вона — шістнадцятирічна дівчина.

— Тобто?

— Як щодо того, щоб залучити того малого Ложку до цього? Він може дослідити цю справу за допомогою соціальних мереж.

— Гарна ідея.

— Міккі все одно хотів зі мною зустрітися, — сказала Есперанса. — Я передам йому інформацію для Ложки.

— Стривай, чого Міккі хоче з тобою зустрітися? — скривився Майрон.

Есперанса стенула плечима.

— Він не сказав, я не питала. Тепер повертайся до своєї квартири й розбещуй кохану.

— Я не «розбещую».

— Тоді ти це робиш неправильно, — сказала Есперанса, підморгнувши. Вона поцілувала Майрона в щоку. — Будь обережний, гаразд?

— Ти теж.

Вони розійшлися. Майрон заскочив у таксі й написав Терезі: «У дорозі. Ти готова?»

Майронове серце стислося, коли він побачив відповідь: «Е-е… ні».

Коли Майрон зайшов у квартиру, там був Уїн.

— Вибач за «облом», — сказав він.

— Отже, — почав Уїн, вертячи свою склянку з коньяком, — перегляньмо, що маємо, добре?

— Гаразд.

— Я перший, — сказав Уїн. — Патрік Мур сказав Гладкому Ґанді, що Ріс мертвий.

Вітальня Уїна в «Дакоті» чимось нагадувала зали, які можна побачити в турі палацом у Версалі. Два старих друга сиділи на своїх звичних місцях — місцях, на яких вони не сиділи разом понад рік. Уїн ковтнув коньяку й роззирнувся. Відчуваючи ностальгію, Майрон пив великими ковтками «Ю-ху» з холодної, як лід, банки.

— Ти віриш йому? — запитав Майрон.

— Кому? Гладкому Ґанді чи Патрікові?

— Будь-кому. Обом. Нікому, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Тереза, вибачившись, залишила їх, тільки-но прийшов Майрон. Вона припустила, що тепер, коли Уїн повернувся, їм із Майроном варто спакуватися та виїхати, щоб Уїн міг побути на самоті. Уїн відповів, що насолодився цілим роком самотності, що дуже вдячний і що він образиться, якщо вони підуть.

— Власний інтерес, — сказав Уїн. — Урешті-решт, до цього завжди доходить.

— Тобто?

— Тобто я не бачу приводу, навіщо Гладкому Ґанді брехати. Я не кажу, що він не збрехав би, що він не патологічний брехун, не жахлива людина, яка не тільки продає секс із неповнолітніми, а й сама бере участь у згаданому насильстві й жорстокості. Але не розумію, як ця брехня була б йому на руку.

— Може, він убив Ріса й приховує це.

Уїн підняв вільну руку і помахав у різні боки.

— Безумовно, це можливо, але я не бачу мотиву. Не виключена також імовірність, що він десь тримає Ріса і сподівається використати його пізніше як пішака. Але я так не думаю. Гладкий Ґанді був наляканий.

— Ти можеш залякати людину.

Уїн намагався не всміхнутися.

— Чи ж я не можу? О, а ще зі мною був наш давній дружбан.

— Хто?

— Зорра.

— Серйозно? — витріщився Майрон.

— Ні, — відказав Уїн таким сухим тоном, від якого саме по собі могло запалати вогнище. — Я вигадав це.

— Ти і Зорра, — Майрон зробив іще ковток. — Дідько, мені лячно вже від самої думки про це.

— Я запропонував Гладкому Ґанді позбутися своїх проблем з нами, віддавши нам Ріса. Гадаю, він ухопився б за цей шанс, якби міг.