Харлан Кобен: Додому

Хлопчик, якого протягом ось уже десяти років уважали зниклим безвісти, несподівано з’явився.

Узагалі я не схильний до істерик, більше того, мене важко чимось здивувати. У свої сорок з гаком років я чимало бачив. Мене ледь не вбили, та й сам я вбивав. Я був свідком такої порочності та розпусти, яку багатьом складно собі уявити, якщо це взагалі можливо. Дехто був переконаний, що я і сам так чинив. З роками я навчився контролювати свої емоції і, що не менш важливо, реакцію у критичних стресових ситуаціях. Я навчився бити швидко й сильно, але ніколи цього не роблю, перш ніж не зважу всі «за» і «проти».

Якщо хочете знати, ці риси характеру не раз рятували життя мені та дорогим для мене людям.

Проте визнаю`: коли я вперше побачив того хлопчика — вже підлітка, серце мало не вискочило мені з грудей. Аж у вухах залящало. Мої руки самі по собі стиснулися в кулаки.

Цілих десять років — і от лише п’ятдесят ярдів [1] 1 ярд = 91,44 см. ( Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше. ) відокремлювали мене від зниклого хлопця.

Патрік Мур, а саме так його звали, спирався на загиджену графіті бетонну підпору підземного переходу. Його плечі були опущені. Він якийсь час безтямно блукав поглядом навколо, зрештою втупившись у потрісканий тротуар під ногами. Його волосся було коротко підстрижене, як кажуть, під «їжачка». Ще двоє підлітків тинялися в переході. Один із них так несамовито затягувався цигаркою, ніби вона його чимось образила. Інший мав на собі собачий нашийник із шипами та сітчасту сорочку, що було аж надто очевидною рекламою його професії.

Над нами гуркотіли автомобілі, байдужі до того, що коїться внизу. Ми перебували на Кінґс-Крос, у який вдихнули нове життя, побудувавши за останні двадцять років музеї, бібліотеки, залізничну мережу «Євростар», і де навіть почепили табличку «Платформа 9 ¾», з якої Гаррі Поттер вирушав у Гоґвортс. Значна частина так званого «неблагонадійного елемента» відмовилася від особистої участі в небезпечних оборудках на користь відносної безпеки онлайн-торгівлі — потреба в ризикованій придорожній проституції значно скоротилася, що можна вважати за ще один позитивний побічний ефект Інтернету, — але, якщо ви зазирнете на інший бік реальності в прямому і переносному сенсі, подалі від цих блискучих нових веж знайдуться місця, де розпусний елемент процвітає, ще й у доволі концентрованій формі.

Саме тут я і знайшов хлопця.

Та нерозважлива частина мене, яку я намагаюся контролювати, прагнула перебігти вулицю і схопити юнака. Зараз йому мало би бути шістнадцять, якщо я не помилився, і це справді був Патрік, а не його двійник. На відстані здавалося, що я мав рацію. Десять років тому — ви самі можете порахувати, скільки малому тоді було — в елітному містечку Алпайн Патрік грався з Рісом, сином моєї двоюрідної сестри.

Що ж, я мав робити вибір.

Якщо я зараз схоплю Патріка, просто перебіжу через дорогу і зловлю його, що ж тоді буде з Рісом? Переді мною один зі зниклих хлопців, але я мушу врятувати обох. Слід бути обережним. Жодних різких рухів. Треба бути терплячим. Хоч що трапилося десять років тому, хай яка лиха доля, а радше лиходій (бо я не надто вірю у лиху долю, адже злочини скоюють, як правило, представники нашого людського роду) перекинув цього хлопчину з розкошів його кам’яного особняка в цей брудний відхідок підземного переходу, мене зараз турбувало лиш одне: один хибний крок з мого боку — й один або й обидва хлопці можуть зникнути знову, і цього разу назавжди.

Доведеться зачекати на Ріса. Я дочекаюся його, а тоді схоплю обох хлопців і відведу додому.

Напевно, у вас з’явилися два запитання.

По-перше, чому я такий упевнений, що мені вдасться схопити обох хлопців, тільки-но я їх побачу? А раптом, запитаєте ви, хлопцям промили мізки, і вони опиратимуться. А що, як їхніх викрадачів, або хто там утримує їх у неволі, багато і вони жорстокі й непохитні?

Відповідаю: «Не турбуйтеся про це».