Харлан Кобен - Додому

Телефон задзвонив удруге. Тереза повернулася на бік, ніби звук дзвінка зацідив їй ляпасу. На її шиї Майрон побачив шрам від кулі. У ньому прокинулося старе відчуття, бажання її захистити.

Якусь мить Майрон вагався, чи не дочекатися переадресації на голосову пошту, але Тереза заплющила очі й кивнула лише раз. Вони обоє знали, що ігнорування лише відкладає неминуче.

Коли телефон задзвонив утретє, Майрон відповів:

— Алло?

Після дивного вагання і шуму на лінії до нього долинув голос, який він не чув так давно.

— Ти хотів сказати «ближче до діла»?

Майрон судомно вдихнув, хоч і старався оговтатись.

— Уїн? Господи, де ти пропадав?

— Я бачив його.

— Кого?

— Подумай.

— Чекай, обох? — Майрон здогадувався, але не посмів вимовити це вголос.

— Лише Патріка.

— Овва…

— Майроне!

— Так?

— Вирушай до Лондона першим літаком. Мені потрібна твоя допомога.

Майрон глянув на Терезу. В її очах знову був смуток, який не полишав її відтоді, як вони вперше втекли разом багато років тому. Але він не помічав цього смутку після її повернення. Він простягнув до неї руку. Тереза торкнулася його руки.

— Зараз усе трохи складніше, — сказав Майрон.

— Тереза повернулася, — мовив Уїн ствердно.

Він знав.

— Так.

— І ви нарешті одружуєтеся, — пролунало наступне твердження.

— Так.

— Ти купив їй обручку?

— Так.

— У «Нормана» на 47-ій вулиці?

— Звісно.

— Камінець більший, ніж два карати?

— Уїне…

— Я щасливий за вас.

— Дякую.

— Але ти не можеш одружитися, — сказав Уїн, — без свого шафера.

— Я вже запропонував своєму братові.

— Він поступиться місцем. Літак вирушає з аеропорту Тетерборо. Машина вже чекає на тебе.

І Уїн вимкнувся.

— Ти мусиш їхати, — глянула на нього Тереза.

Він не був упевнений у тому, запитання це чи твердження.

— Уїн не просить чогось без потреби, — сказав Майрон.

— Так, не просить, — погодилася вона.

— Це ненадовго. Я повернусь, і ми одружимося. Обіцяю.

— Можеш пояснити мені ситуацію? — спитала Тереза, сівши на ліжку.

— Ти багато чула?

— Усього потрохи. Камінь в обручці більший, ніж два карати?

— Так.

— Добре. Отож розповідай.

— Пам’ятаєш викрадення дітей в Алпайні десять років тому?

— Звісно, — кивнула Тереза. — Ми повідомляли про це у нашому репортажі.

Тереза впродовж років працювала ведучою на одному з каналів новин.

— Один із викрадених хлопців, Ріс Болдвін, родич Уїна.

— Ти ніколи про це не казав.

Майрон стенув плечима.

— Я не дуже клопотався цією справою. Коли ми її отримали, вона практично зайшла у глухий кут. Я відсунув її на безрік.

— Але не Уїн.

— Уїн ніколи нічого не відкладає.

— Отже, у нього є нова зачіпка?

— Більше ніж просто зачіпка. Він каже, що бачив Патріка Мура.

— То чому він не повідомив поліцію?

— Не знаю.

— І ти не спитав.

— Я довіряю його рішенню.

— І йому потрібна твоя допомога.

— Так.

— Тоді тобі краще почати збиратися, — кивнула Тереза.

— Усе гаразд?

— Він мав рацію.

— У чому?

Тереза встала.

— Ти не можеш одружитися без свого шафера.

Уїн прислав чорний лімузин, який чекав під аркою «Дакоти». За півгодини автомобіль доправив його в аеропорт Тетерборо на півночі Нью-Джерсі. На бетонованому майданчику перед ангаром стояв приватний літак «Боїнг», який належав Уїну. Ні охорони, ні реєстрації, ані квитка. Лімузин підвіз його аж до трапа. З Майроном привіталася стюардеса, мила дівчина-азіатка, вбрана у приталену старомодну форму. Її образ довершувала мішкувата блузка і капелюшок-таблетка.

— Приємно вас бачити, містере Болітар.

— І мені, Мі.

Якщо ви раптом забули: Уїн був заможним.

Його справжнє ім’я Уїндзор Горн Локвуд ІІІ, звідки походять назви компанії «Лок-Горн Інвестментс енд Сек’юрітіз» та будівлі «Лок-Горн-Білдінґ» на Парк-авеню. Локвуди були спадковими багатіями, на кшталт перших переселенців у рожевих поло, які зійшли з корабля «Мейфлавер», плануючи свою наступну гру в гольф.

Майрон ледве протиснув своє майже двометрове кремезне тіло крізь двері літака. Шкіряні крісла, дерев’яне оздоблення, канапа, плюшеве зелене килимове покриття, шпалери із зебровим принтом, широкоекранний телевізор, диван-ліжко та двоспальне ліжко в окремій спальні — до Уїна цим літаком володів якийсь репер. Уїн вирішив нічого не змінювати в літаку, бо почувався тут таким собі «супер-пупером».

Майрон летів сам-один, йому було ніяково, але він це витримає. Він сів і застібнув ремінь безпеки. Літак рушив до злітно-посадкової смуги. Мі традиційно продемонструвала правила безпеки в польоті. Вона не знімала свого капелюшка, який, Майрон знав, так подобався Уїну.