Харлан Кобен - Додому

— Я просив тебе облишити це все, — сказав Чік.

— Ти серйозно? — зітхнув Майрон.

— Я попереджав, щоб ти забув про ті повідомлення, чи не так?

— Попереджав.

— І що?

— І я не послухав, — відповів Майрон. — Можна швидше? У мене начебто плани. Грандіозні плани.

Чік рукою пригладив назад волосся.

— Ти гадав, що я… бавлюся з тобою?

— Не знаю, Чіку, і насправді мені байдуже. То який твій наступний крок? — Майрон показав на двох чоловіків у бавовняних сорочках. — Ці дві горили мають мене побити?

— Ти кого назвав «горилою»? — запитав Горила-з-Битою.

— Так, — утрутився Горила-без-Бити. — Це ти горила, а не ми.

Майрон намагався не зітхнути.

— Ви бачите, панове, що там угорі? — Він показав пальцем над їхніми головами. Коли обидва глянули вгору, Майрон вдарив між ногами того, хто тримав биту, висмикнувши її, перше ніж горила склався навпіл, неначе шезлонг. Майрон глипнув на Горилу-без-Бити. Той подумав, що саме час відступити, і залюбки це зробив.

Майрон подивився на Чіка.

— Не варто було цього робити, — сказав Чік.

— Навіщо ти їх привів?

— Гадаю, щоб ти звернув увагу.

— Я звернув увагу зараз.

Чік пішов до колишнього Горили-з-Битою та нахилився, воліючи йому допомогти.

— Ти більше схожий на навіженого двоюрідного брата Брук, аніж я думав.

— Чіку!

— Що?

— Я прямую до дечого дуже особливого, — відповів Майрон. — Я без сумнівів і вагань гепну тебе цією битою, якщо ти не відійдеш з дороги.

— Просто йди собі, — сказав Чік.

Майрон якусь мить розглядав його обличчя, а тоді збагнув дещо.

— Ти казишся, тому що я розмовляв з Ненсі Мур про ті повідомлення.

— Я просив не робити цього, так? Я майже благав тебе.

— Не в цьому річ, Чіку.

— А в чому?

— Ти міг дізнатися про це єдиним способом. Тобі сказала Ненсі Мур.

Майрон Болітар, майстер дедукції, знову завдає удару.

Чік нічого не відповів. Майрон підійшов до нього і допоміг колишньому власнику бити підвестися. Майрон сказав чоловікові тікати. Той вчинив, як йому веліли, хоча і трохи кульгав. Майрон знову повернувся до Чіка.

— І це означає, — Майрон тепер був в ударі, — що ви двоє розмовляєте про ті повідомлення. Тож-бо між вами двома було щось насправді значне.

Голос Чіка здавався надзвичайно сумним, хоча його вигляд і далі був пихатий.

— Ти мусиш залишити це, Майроне. Благаю тебе.

— Навіть якщо це ключ до знаходження твого сина?

— Це не ключ. Якби я вважав, що це пов’язано якось із Рісом, я кричав би про це щодня на весь світ. Але не пов’язано. Чому ти не можеш мені повірити?

— Тому що ти занадто близький до цього. Ти не об’єктивний.

— Ти не облишиш справу, чи не так? — заплющив очі Чік.

— Ні, не облишу. І давай-но я трохи тебе підштовхну тут, Чіку. Якщо ти мені не скажеш, я розповім про все Брук.

Чік здригнувся так, ніби ці слова склалися в кулак і погрожували його вдарити.

— Спершу ти мусиш зрозуміти одне.

— Я не мушу, але говори.

— Я кохаю Брук. Завжди кохав. Завжди кохатиму. Наше життя не ідеальне. Я знаю, той псих Уїн…

— Чіку!

— Що?

— Перестань обзивати мого друга, гаразд?

Чік кивнув.

— Так, нехай. Уїн ненавидить мене. Він вважає, що всі недостатньо хороші.

— Ти вже казав мені це, — Майрон глянув на годинник. Тереза вже мала б бути в квартирі.

— Не зовсім, — відповів Чік і знову глянув на нього засмучено. — Тобі варто знати, як сильно я кохаю свою дружину й сім’ю. Я не ідеальний чоловік. Я робив деякі сумнівні речі свого часу. Єдине, що робить із мене людину — єдине, що дійсно має значення, — це любов до моєї родини. До Брук. До Кларка, — його грудна клітка рухалася ривками, а по обличчю потекли сльози, — і до Ріса.

Чік розридався. Насправді. Не прикидаючись, не намагаючись це приховати. «Боже, — подумав Майрон. Будь сильним, зосередженим, але пам’ятай: цей чоловік шукає зниклого сина».

Коли Чік опанував себе, Майрон знову наполіг:

— Чому ви спілкувалися, Чіку?

— У нас не було роману.

— А що тоді?

— Ми збиралися. Ось у чому річ. Ми не робили цього. Але збиралися.

— Я думав, ти кохаєш свою дружину.

— Ти неодружений, правда, Майроне?

— Заручений.

Чік витер сльози. Він витиснув із себе усмішку, але в ній не було радості.

— Немає часу заглиблюватися в тему. Але ти доволі немолодий, щоб знати, що життя не чорно-біле. Воно переважно сіре. Ми старіємо, ми помремо, ми тягнемося до чогось, навіть якщо воно дурне. Ось це ми й зробили. Я та Ненсі. Ми почали фліртувати. Це зайшло занадто далеко. Ми почали складати плани, тому що так і трапляється зазвичай. Як і все в цьому жахливому світі, все стає гірше, не краще. Ти доходиш етапу, на якому робиш це або воно зникає.