Харлан Кобен - Додому

— У нього вже є перспектива, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Залунав свисток, закінчилася перша чверть. Команда Міккі була попереду на шість очок.

— Хто знає, — сказав Майрон. — Може, його мудрість зробить із нього кращого гравця. Може, така перспектива — це так само добре, як і цілеспрямована зосередженість.

Батькові це сподобалося.

— Можливо, ти маєш рацію.

Вони дивились, як товариші по команді Міккі, як заведено перед початком гри, на мить збилися в купу, склавши руки разом, а тоді розбіглись і вивели м’яч за межі поля, щоб розпочати другу чверть.

— Я ненавиджу спортивні метафори, — зізнався батько, — але є одна важлива річ, якої ви обидва навчилися на майданчику і яку робите в житті.

— Що?

Батько кивнув на поле. Міккі пробіг по доріжці, відвернув увагу захисника, передав м’яч товаришу по команді, який легко забив гол.

— Ви робите кращими тих, хто вас оточує.

Майрон нічого не сказав. На обличчі племінника блукав вираз, який Майрон добре знав. У перебуванні на майданчику була якась гармонія, тиша перед штормом, чистота, зосередження, можливість уповільнити час. Тоді Майрон побачив, як Міккі кинув погляд уліво. Він на мить зупинився. Майрон простежив за поглядом Міккі, воліючи побачити, що викликало таку реакцію. До зали зайшла Ема.

Вона примружилася та оглянула трибуни. Майрон їй помахав. Ема кивнула, що побачила його, і рушила до нього. Майрон піднявся й зустрів її на півдорозі.

— Що трапилося? — запитав він.

— Це стосується Патріка, — сказала Ема. — Вам краще піти зі мною.

Ема не відвела його далеко, тільки до кабінету завідувача господарської частини в головній будівлі середньої школи. Вона відчинила двері та притримала їх для нього. Майрон зайшов усередину й упізнав хлопця за столом.

— Добридень, містере Болітар!

Вони називали цього хлопця Ложкою. Це прізвисько дав йому Міккі, хоча Майрон і не знав його походження. Батько Ложки був завгоспом школи, що пояснювало, чому Ложка мав доступ сюди. Кабінет був маленький, охайний і переповнений ідеально підрізаними вазонами.

— Я казав, щоб ти називав мене Майроном.

Хлопець повернувся на стільці так, аби бачити Майрона. Ложка не носив кишенькового захисного чохла для ручок, але мав такий вигляд, що точно мав би носити його. Одним пальцем він поправив на носі свої круглі, як у Гаррі Поттера, окуляри.

Ложка криво посміхнувся Майронові.

— Знаєте ті наклейки, які в супермаркетах ліплять на фрукти?

— Не зараз, Ложко, — зітхнула Ема.

— Звісно, знаю, — сказав Майрон.

— Ви відриваєте їх від фрукта перед тим, як його з’їсти?

— Відриваю.

— А ви знали, — вів далі Ложка, — що ці наліпки їстівні?

— Не знав.

— Можете не відривати їх, якщо не хочете. Навіть клей харчовий.

— Гарна новина. Саме тому я тут?

— Авжеж, ні, — відповів Ложка. — Ви тут, позаяк я гадаю, що Патрік Мур збирається вийти з будинку.

— Чому ти так вирішив? — я підійшов до столу.

— Він щойно закінчив спілкуватися з кимось по «Скайпу» на своєму ноутбуці, — Ложка відкинувся на стільці. — А чи знаєте ви, Майроне, що головний офіс «Скайпу» розташовано в Люксембурзі?

Ема закотила очі.

— З ким спілкувався по «Скайпу» Патрік? — запитав Майрон.

— Цього я не можу сказати.

— Про що вони говорили?

— Цього я теж не можу сказати. Клавіатурний шпигун, установлений моєю чарівною спільницею, — він показав на Ему, з виразу обличчя якої було зрозуміло, що їй кортіло дати йому копняка, — працює лише так. Він записує — або реєструє, якщо вам так подобається — клавіші, які натискають на клавіатурі. Тому я можу бачити, що Патрік Мур заходить у «Скайп». Звісно не можу бачити, про що вони балакали.

— То чому ти гадаєш, що він має піти з дому? — запитав Майрон.

— Звичайний висновок, мій друже. Одразу ж після виходу зі «Скайпу» Патрік Мур — чи хто послуговувався його комп’ютером — відвідав сайт громадського транспорту Нью-Джерсі. З того, що мені вдалося з’ясувати, він шукав автобус до Нью-Йорка.

— Скільки часу тому це було? — глянув на годинник Майрон.

Ложка зиркнув на складний годинник на зап’ястку.

— Чотирнадцять хвилин й одинадцять, дванадцять, тринадцять секунд тому.

З причин, які Майрон ніколи не міг збагнути, Велика Сінді була дивовижно вправна у стеженні за людьми. Можливо, через те що вона була помітною, так впадала в око, так вирізнялася в будь-якому місці, на неї ніколи насправді не звертали увагу і не підозрювали, що жінка в облиплому пурпуровому костюмі Бетґерл могла би стежити за кимось. Її костюм, трохи більша копія того, який Івонн Крейґ одягала в старому серіалі «Бетмен», прилягав так щільно, що його можна було сплутати з оболонкою від ковбаси.