Харлан Кобен - Додому

— Як саме?

— Вона почала плакати. Я запитав, що трапилося. Вона лише хитала головою. Я намагався її заспокоїти. Я вивів її надвір, знаєте, щоб подихати трохи повітрям. Вона тільки дужче розплакалася.

— Франческа щось казала?

— Вона лише схлипувала, що це неправильно, що це несправедливо.

— Що несправедливо?

— Що її брат повернувся, а мій — ні, — знизав плечима Кларк.

Він замовк.

— А що ти сказав?

— Я відповів, що щасливий за неї. Я сказав, що повернення Патріка додому — це чудова новина, що ми ще можемо знайти і мого брата. Але вона й далі ридала. Тоді сказала, що мусить побачити свого брата. Вона хотіла переконатися, що все це насправді абощо. Ніби їй наснилося, що Патрік повернувся. Я розумію це, а ви?

— Авжеж.

— Мені постійно таке снилося. Ріс був удома, наче його ніколи й не викрадали абощо. Тож я сказав, що відвезу її, але не встиг я оговтатись, як під’їхало таксі «Убер». Вона сіла туди і сказала, що невдовзі мені потелефонує.

— Зателефонувала?

— Ні. Але це трапилося лише кілька годин тому. Кажу вам, містере Болітар. Вона нічого не знає.

Не було сенсу йти в будинок Мурів і розпитувати Франческу. Ненсі чи Гантер просто покладуть цьому край. Окрім того, Майрон мав інші плани.

Батько чекав у дворі, коли Майрон під’їхав. Двоє чоловіків попрямували на сніданок до «Еппес Ессен», «єврейського» (згідно з брошурою) кафе-ресторану на іншому боці міста. Майрон із батьком обидва замовили те саме — сендвіч «Нечупара Джо», відому страву в «Еппесі». У багатьох із вас «Нечупара Джо» асоціюється з перемеленим м’ясоподібним продуктом сумнівного походження зі шкільної їдальні. Тут зовсім інше. У «Еппес Ессен» готували справжнього «Нечупару Джо», грандіозний тришаровий сендвіч із житнього хліба, з російським соусом, салатом із капусти і щонайменше трьома видами м’яса, в цьому випадку: індичкою, пастромою та солониною.

— Якби Бог робив сендвіч… — схвально кивнув батько, подивившись на тарілку.

— Це має бути гаслом «Еппесу», — погодився Майрон.

Вони доїли, розрахувались і поїхали до середньої школи саме тоді, коли юнацька баскетбольна команда вибігла на розминку. Міккі був у центрі юрби. Команда-господар грала зі своїм найбільшим суперником — «Міллберн-Гай».

— Пам’ятаєш свою гру проти них у середніх класах? — запитав батько.

— О, так, — усміхнувся Майрон. Команда Майрона мала на одне очко більше, залишалося дві секунди, і «Міллберн» могли перемогти за допомогою легкого швидкого прориву й кидка з-під кільця. Гравець «Міллберна» побіг, готовий зробити переможний кидок, коли Майрон, який стежив за грою, якось стрибнув на хлопця і притис м’яч до баскетбольного щита. Гравці «Міллберна» загорлали про перешкоджання влучанню м’яча — важко сказати, було воно чи ні, — але суддя не взяв цього до уваги. Досі, якщо Майрон натикався на якогось гравця «Міллберна», хто грав у тій грі, вони все ще по-доброму скаржилися на хибне рішення судді.

Ех, баскетбол.

У залі зібралося достатньо вболівальників для здорового суперництва. Дехто вказував на Майрона й шепотів, коли він проходив повз. Ласкаво просимо до Місцевої Знаменитості Молодшої Ліги. Кілька людей підійшли й привіталися — старі вчителі, колишні сусіди, ті, хто й досі приходить на ігри, хоча їхні діти більше не грають.

Міккі, який стояв майже біля штрафної лінії, помітив їх і швиденько помахав рукою. Батько, а для Міккі дідусь, помахав у відповідь. Батько почав підійматися на трибуни. Він завжди сідав на задній ряд. Він не хотів бути в центрі уваги. Батько ніколи не верещав, не вигукував, не давав порад, не сварив суддів, ніколи не стогнав і не скаржився. Він міг плескати в долоні. Коли він дійсно був захоплений великою грою, коли Майрон забивав гол, він міг сказати «Гарна передача, Бобе» або щось таке, уникаючи похвали. Батько ніколи не вболівав за власного сина. Цього просто не було.

— Якщо я повинен уболівати за тебе, щоб знати, що пишаюся тобою, — сказав якось батько Майронові, — тоді я щось роблю неправильно.

Ніколи не проминаючи моменту ностальгії, Майрон подумки повернувся до тих давніх днів, коли він сам так розминався на полі й дивився, як батько переступає по дві сходинки за раз до дешевих місць на трибунах. Але, звісно, не сьогодні. Сьогодні батькові кроки були більш нерішучі й повільні. Він часто зупинявся. Він кривився, його дихання збивалося. Майрон простягнув руку, щоб допомогти, але батько відкинув її.

— Я чудово себе почуваю, — сказав він. — Це просто коліно.