Харлан Кобен - Додому

— Ґартом?

— Молодиком у собачому нашийнику.

— А-а, — протягнув я.

— Звісно, Ґарт розповів, що сталося. Це дійшло до мене. Я йому потелефонував. Він розказав мені про появу цього нового хлопця в нашому районі, а тоді й про те, як якийсь кволий джентльмен їх убив.

— Кволий? — підняв я брову.

— Його слово, не моє.

— Говоріть, — я всміхнувся, знаючи, що це брехня, але нехай.

— Що ж, можете уявити, містере Локвуд, що я подумав. Троє моїх людей убито через те, що здавалося невеличкою територіальною суперечкою. Не знаю, як в Америці, але тут такі речі просто так не трапляються. Я дійшов висновку, що хтось — ви, пане, — оголошує мені війну. Я дійшов висновку, що хлопець, Патрік Мур, як виявилося, був частиною постановки — що він працював з вами, щоб перевірити мою силу й рішучість. Розумієте?

— Розумію.

— Щиро кажучи, я не зовсім це второпав. Ті вулиці не такі вже й прибуткові. Тому я послав людей розвідати, куди втік хлопець. Патрік. Ґарт казав, що чув його бурмотіння, він розмовляв як американець. Це мене ще більше збентежило. Чому американці взялися за мене? І тоді я пустив плітки. — Гладкий Ґанді поставив чашку. — Можна я буду трохи нескромним?

— Прошу.

— Я, так чи інакше, керую вулицями Лондона. Принаймні коли мова йде про саме цей ринок. Я знаю готелі. Я знаю борделі. Я знаю притулки, вокзали та громадський транспорт, де ховається молодь. Я знаю парки, алеї й темні закутки. Немає нікого кращого в пошуках зниклого підлітка, ніж щиро ваш я. Мої люди можуть прочесати місто ліпше, ніж будь-які відділки правоохоронців.

Він іще раз сьорбнув чаю, поцмокав губами та поставив чашку на стіл.

— Тому я встановив код загрози «червоний», містере Локвуд. Не знадобилося багато часу, щоби хтось із моїх зв’язкових вийшов на хлопця. Він намагався зняти номер у маленькому готелі, розраховуючись готівкою. Тому я відрядив кількох своїх найдосвідченіших людей — ви, можливо, помітили їх у камуфляжних штанах, — аби спіймати його. Вони так і вчинили. Вони привели його назад в «ігрові автомати».

Гладкий Ґанді ще ковтнув чаю.

— Патрік був один, коли ви його знайшли? — запитав я.

— Так.

Я замислився.

— Чи хтось із ваших людей знав його?

— Ні.

— Розкажіть, — кинув я.

— Прошу, зрозумійте, містере Локвуд, що в той час цей американець працював, підриваючи і руйнуючи мій бізнес.

— Тому ви ставилися до нього як до ворога, — кивнув я.

— Авжеж, — полегшено усміхнувся Гладкий Ґанді. — То ви розумієте, так?

Я нічого йому не відповів.

— Я, скажімо так, допитав його.

— Він розповів вам, хто він, — припустив я, складаючи все докупи. — Що його викрали.

— Так.

— Що ви зробили?

— Те, що й завжди. Провів розслідування.

Я згадав, що Майрон говорив про індуський афоризм Гладкого Ґанді.

— Знання краще, ніж суперечка, — сказав я.

Його стривожило те, що я знаю його цитату.

— Е-е… так.

— Що ви дізналися?

— Мені вдалося підтвердити його розповідь, через що я завагався. З одного боку, я міг віддати його компетентним органам. Я навіть міг вийти героєм, урятувавши його.

— Але це притягло б забагато уваги до вас, — я похитав головою.

— Саме так. Герої вішають собі на спину мішені, навіть для поліції.

— Тоді ви вирішили почекати викупу.

— Чесно, я не знав, що робити. Я не викрадач. Мені також усе ще треба було зрозуміти загрозу. Зрештою, троє моїх людей загинули. Тому зізнаюся вам, пане Локвуд, я не зовсім тямив, що мені робити.

Тепер я розумів.

— А тоді з’явився Майрон.

— Так. Він знайшов у парку Ґарта. Я наказав Ґарту привести його в «ігрові автомати». Я подумав, що це мій шанс. Я міг би заробити грошей. Я міг би позбутися Патріка. Я міг би помститися за мертвих хлопців.

— Інший хлопець, якого Майрон бачив у підвалі, — сказав я. — Припускаю, це просто підставна особа.

— Так, то був лиш один із хлопців його віку.

— Ви подумали, що могли б заробити більше грошей за двох, аніж за одного.

Гладкий Ґанді кивнув та розвів руками.

— Решту ви знаєте.

Я знав, але потребував роз’яснень.

— Ви ніколи не бачили Ріса Болдвіна?

— Ні.

— І ви уявлення не маєте, де він?

— Жодного. Але в мене є пропозиція, якщо хочете почути.

Я розслаблено сів, закинув ногу на ногу та жестом звелів йому говорити далі.

— Ви забуваєте про мене. Я забуваю про вас. Повертаюся до свого життя. Крім одного. Я маю джерела на вулиці. У мене є зв’язки. Я зараз їх використовую. Спробую знайти Ріса Болдвіна таким самим способом, яким знайшов Патріка Мура, якщо є шанси його знайти.