Харлан Кобен - Додому

Майрон сидів у темряві й чекав. Минуло п’ять хвилин. Майрон визирнув. Автомобіль був досі там. Вимкнене світло. Жодного руху. Майрон насупився. Він узяв телефон і надіслав Міккі повідомлення: «Все гаразд?»

Жодної відповіді. Минула ще хвилина. Нічого. Майрон глянув на телефон, чи надійшла відповідь. Nada . Він стривожився. Він подзвонив на номер Міккі. Його одразу переадресувало на голосову пошту.

Що за чортівня?

Майрон підхопився з батькового крісла і рушив до вхідних дверей. Ні, це буде занадто прямолінійно. Він попрямував на кухню і вийшов крізь задні двері. У дворі було дуже темно, тому Майрон посвітив собі ліхтариком на мобільному телефоні. Він обійшов дім аж до під’їзної алеї, де вуличні ліхтарі давали досить освітлення.

І знов нічого.

Майрон нахилився й підкрався ззаду до машини. Батько нещодавно полив газон. Капці Майрона швидко набрали води. Чудово! Він був за двадцять ярдів від багажника автомобіля. Відтак за десять. Потім нахилився за бампером позаду.

Він замислився, шукаючи в голові можливі пояснення того, чому ніхто досі не виходив з машини. Щойно він стрибнув, схопив дверну ручку та відчинив двері машини, до нього дійшла відповідь…

…секундою запізно.

Ема заверещала.

— Що за чорт, Майроне? — крикнув Міккі.

Двоє підлітків. У машині. Пізно вночі.

Майрон пригадав час, коли батько застукав його з Джессікою, його давнім коханням, у найбільш делікатний момент. Його батько стояв там, без руху, завмерши, і в той час Майрон не тямив, чому батько швидко не перепросить і не зачинить двері.

Тепер він зрозумів.

— О, — сказав Майрон, тоді знову: — О!

— Що з тобою не так? — огризнувся Міккі.

— О… — ще раз повторив Майрон.

Вони обоє, на радість Майрона, були вдягнуті. Одяг, зачіска, макіяж були трохи зіпсовані. Але діти були вдягнуті.

Майрон показав великим пальцем позад себе.

— Мені, мабуть, варто зачекати в будинку.

— Ти так гадаєш?

— Так. Тож добре.

— Йди вже! — загорлав Міккі.

Майрон обернувся, зсутулився й поплівся назад до будинку. Він ще не дістався дверей, коли Міккі та Ема вийшли з машини і рушили за ним, поправляючи одяг. Відчинивши двері й зайшовши всередину, Майрон побачив там батька в піжамі з Гомером Сімпсоном, яку Майрон подарував йому на минулий День Батька.

Батько глянув на Майона, тоді на Міккі й Ему.

— Ти вийшов надвір? — запитав він у Майрона.

— Так.

— Ти ніколи не був підлітком? — похитав головою батько, ледь стримуючи усмішку. — Я знав, що не слід залишати тебе на варті. Всім добраніч!

І батько пішов. Майрон і Міккі стояли, втупившись у підлогу.

— Станьте дорослими. Обидва, — сказала Ема, зітхнувши.

Усі троє взяли собі холодні напої та всілися навколо кухонного столу.

— Отже, — запитав Майрон, — яке ваше враження про Патріка? Тобто якщо це Патрік.

— Він нормальний пацан, — сказав Міккі.

— Занадто нормальний, — додала Ема.

— Тобто?…

Ема поклала руки на стіл. Крім чорного одягу та чорного макіяжу, Ема мала ще й численні татуювання на руках. Вона носила срібні прикраси, зокрема й дві каблучки з черепами на руці.

— Він знає нові фільми, — почала вона.

— Йому відомі останні відеоігри, — сказав Міккі.

— Він знає про найновіші додатки.

— Те саме із соціальними мережами.

Майрон замислився.

— Не думаю, що його тримали в клітці весь цей час. Особливо останніми, не знаю, роками. Тобто він був на вулицях. Він жив під закладом з ігровими автоматами. Той мужик, який утримував його в Лондоні, конкретний «геймер». Це могло б пояснити все?

— Могло б, — погодився Міккі.

— Але ти не віриш?

Міккі стенув плечима.

— Що?

— Я не думаю, що він є тим, за кого себе видає, — сказав Міккі.

Майрон поглянув на Ему. Вона кивнула.

— Його руки, — пояснила вона.

— Що з ними?

— Вони м’які.

— Не схоже, що його змушували до якоїсь каторжної роботи, — зауважив Майрон.

— Я знаю, — сказала Ема, — але вони також не скидаються на руки людини, яка жила на вулиці. І ще, його зуби. Вони рівні й білі. Може, у нього надзвичайні гени, але ймовірніше, він гарно доглядав зуби й носив пластинки.

— Важко зрозуміти, — додав Міккі, — але Патрік не схожий… і не спілкується як… ну… як вуличний. Не схоже, щоб з нього знущалися, ну, крім, знаєш, останніх подій. Тобто… е-е… його утримували, точніше, про нього дбали якісь… байдуже… але…

— Ви взагалі розмовляли про викрадення? — запитав Майрон.

— Ми намагалися, — сказала Ема. — Однак нас завжди відшивали.