Харлан Кобен - Додому

— Вона мені розповіла б, — мовив Кларк, похитавши головою.

«Терпіння», — подумав Майрон. Якщо вже ви стоїте перед копицею сіна, спершу поваляйтеся в ній, а тоді вже йдіть до іншої. Або щось на кшталт того. Коротко кажучи, треба бути терплячим із Кларком.

— Ви двоє, мабуть, дуже близькі, — припустив Майрон.

— Франческа — моя найкраща подруга.

— Ви виросли разом?

— Так, але тут більше, ніж оце.

Далі коридором відчинилися двері. Звідти вичовгав хлопець так, як це може зробити студент, який рано прокинувся.

— Вона єдина розуміла це, — вів далі Кларк. — Ви знаєте, про що я?

— Припустімо, ні, — сказав Майрон, хоча насправді зрозумів.

— Ми були просто дітьми. Ми були лише в п’ятому класі.

— Я пам’ятаю. Клас містера Гіксона.

— Діксона.

— Авжеж, вибач, Діксона. Розповідай.

Кларк ковтнув і потер підборіддя.

— Отож, ми були лише малими дітьми. Гадаю, ми з Франческою були друзями, але ми не гуляли разом абощо. Ви знаєте, який то вік, так?

— Хлопці гуляють із хлопцями, дівчата — з дівчатами, — кивнув Майрон.

— Слушно. А тоді все… Тобто два наші маленькі брати, — Кларк ляснув пальцями, — просто зникли. Ось так. Ви не розумієте, як це вплинуло на нас?

Майрон не знав, чи було питання риторичним. У коридорі відчувався затхлий сморід розлитого пива і студентських хвилювань. Там була дошка оголошень, заповнена листівками, зустрічами для різноманітних груп і клубів від бадмінтону до танцю живота, від феміністських ідей до хору флейт. Там були клуби з назвами, яких Майрон не розумів, на кшталт «Оркесис», «Ґайаа» чи «Таал», або ще «Отруйні Чечіточники» — що воно таке?

— Якийсь час після зникнення твого брата ти сидиш удома, — говорив Кларк якимось далеким голосом. — Я не пам’ятаю вже, як довго. Тиждень, місяць? Не пам’ятаю. Але врешті-решт доводиться повернутися, і тоді всі дивляться на тебе як на якогось прибульця. Твої друзі. Твої вчителі. Усі. Потім ти йдеш зі школи додому, а там іще гірше. Твоїм батькам геть зносить дах. Вони чіпляються до тебе ще більше, тому що тепер бояться втратити ще й тебе. Тож ти приходиш додому й намагаєшся нишком прослизнути в свою кімнату, але, йдучи туди, щоразу проходиш повз його кімнату. Щодня. Ти хочеш жити далі, але ніяк не можеш. Ти пробуєш забути, проте від цього ще гірше. Ти намагаєшся вилізти з цієї темряви, але потім бачиш сумне мамине обличчя, і це знову збиває тебе з ніг.

Кларк опустив голову.

І попри все, подумав Майрон, ти просто дитина.

Майрон не був упевнений, чи це був правильний рух, але зрештою поклав руку на плече хлопця.

— Дякую, — сказав Майрон.

— За що?

— За те, що поділився. Мабуть, то був кошмар.

— Так, — сказав Кларк, — але в цьому й суть. Вона полегшила це.

— Франческа?

Кларк кивнув.

— У мене був хтось, хто не просто казав , що розуміє. У мене був хтось, хто цілком розумів.

— Тому що вона переживала те саме.

— Так.

— І, — додав Майрон, — навпаки. Вона теж когось мала.

— Гадаю, що так. Ви розумієте, правда?

— Звісно. Дружба, скріплена трагедією, мабуть, є найміцнішою з усіх.

— Я зізнався Франчесці першій, навіть не батькам, але вона вже знала. Ми могли про все говорити.

— Тобі пощастило, що вона в тебе є.

— Ви й не уявляєте, містере Болітар.

Майрон трохи зачекав, а відтак поставив наступне запитання.

— А тепер, коли її брат повернувся?

Кларк нічого не відповів.

— Тепер, коли її брат повернувся, а твій — ні, — уточнив Майрон, — ваші стосунки змінилися?

— Франческа не тут, — сказав він м’яко.

— Де вона?

— Припускаю, що вдома.

— Я гадав, ти привіз її назад учора ввечері.

— Хто вам це сказав? — ледь не зірвався хлопець, а тоді додав: — а, так. Ваш племінник. Він був у них.

Майрон чекав.

— У братерстві «ДКА [9] Професійне кінематографічне братерство (студентська спілка) в університеті. » була вечірка. Я знаю, що це тупо звучить, знайшли її брата й таке інше. Вона останнім часом дійсно збентежена. На межі. Тобто зрозумійте мене правильно. Вона шалена. Вона не випускала Патріка з поля зору. Принаймні спочатку. А тепер їй стає трохи затісно в цьому відчутті, розумієте, про що я?

— Авжеж, — відповів Майрон, — це природно.

— Тому вона написала мені, щоб я заїхав по неї.

— І ти привіз її туди?

— Так. Ми пішли на вечірку. Там усе трохи вийшло з-під контролю, але не було нічого, чого ми не бачили раніше. Ми пили. Може, забагато, не знаю. Так чи інакше, в якийсь момент вона почала втрачати самоконтроль.