Харлан Кобен - Додому

Я замислився. Звучить як справедлива домовленість. Я йому це сказав. Йому полегшало. У нас є домовленість. На цей момент.

— Ще одне питання, — мовив я.

Гладкий Ґанді чекав.

— Ви сказали «якщо є шанси його знайти».

Він спохмурнів.

— Припускаю, — додав я, — що ви питали Патріка Мура про місцезнаходження Ріса Болдвіна.

Він ніяково зіщулився.

— Це мене, насправді, не цікавило, — відповів він.

— Але ви запитали.

— Так, запитав.

— Що він сказав?

Гладкий Ґанді глянув мені просто в очі.

— Він сказав, що Ріс мертвий.

Кампус «Морнінґсайд» Колубмійського університету вирізняється приголомшливо мальовничим чотирикутним двориком, який затишно примостився між Бродвеєм та Амстердам-авеню на заході й сході та між 114-ою і 120-ою вулицями на півдні й півночі. Ви заходите через Колледж-уолк на 116-ій вулиці, аж раптом, ніби пройшовши в шафі крізь портал у Нарнію, переноситеся зі старого міста, від повної урбанізації, з цілковито міського Мангеттена в безжурне студмістечко з його зеленню, цегляними будівлями, склепіннями дахів і плющем. Тут ви почуваєтеся захищеним, відірваним від світу, і, можливо, так і має бути протягом тих чотирьох років, що ви тут навчаєтеся.

Есперанса знайшла довідник кампуса, де було вказано, що Франческа Мур живе в шестимісній квартирі в Рагглз-Голл. Була сьома ранку. На подвір’ї було доволі тихо. Щоб зайти в приміщення, потрібен був студентський квиток, тому Майрон чекав біля дверей. Щоб скидатися за свого, він одягнув бейсболку й тримав порожню коробку від піци.

Майрон Болітар, майстер маскування.

Коли нарешті вийшов один хлопець, Майрон схопив двері, доки вони не зачинилися. Хлопець, який, мабуть, звик до кур’єрів у будь-яку годину доби, і слова не зронив.

Так Майрон Болітар, майстер маскування, опинився всередині.

У коридорах панувала моторошна тиша. Майрон піднявся на другий поверх і знайшов двері квартири 217. Він прийшов так рано, припускаючи, що Франческа, як і будь-який студент, досі спала, тому був упевнений, що знайде її там, ще й, можливо, трохи заспаною. Це було б добре — заскочити її зненацька. Звісно, він міг потурбувати її сусідів, але поклав це на карб прийнятних додаткових збитків.

Майрон не знав, що саме сподівався там знайти, але блукання наосліп було переважною частиною його так званих розслідувань. Ви не шукаєте ретельно голку в копиці сіна, а радше навмання стрибаєте в різні копиці, голі й босі, а тоді скажено крутитеся в надії, що — ой! — тут голка.

Майрон постукав у двері. Нічого. Він постукав трохи сильніше. Знов нічого. Він узявся за ручку й легенько її повернув. Двері були незамкнені. Майрон зважував, чи слід туди заходити, але вирішив, що краще — ні: чужий дорослий чоловік заходить у кімнату студентки коледжу? Не вельми розумно. Коли він постукав знову, двері нарешті відчинилися.

— Містере Болітар?

То була не Франческа Мур. Це був Кларк Болдвін.

— Привіт, Кларку.

Кларк був одягнений у футболку, більшу на кілька розмірів, та «боксери» в клітинку, які навіть Майронів батько вважав би старомодними. Він був блідий, із червоними очима.

— Що ви тут робите? — запитав він у Майрона.

— Я можу запитати те саме в тебе.

— Е-е… я тут навчаюся. Я тут живу.

— О, — мовив Майрон. — Ви з Франческою мешкаєте в одній кімнаті?

— В одній квартирі, так.

— Я не знав.

— З чого б це вам знати, — сказав Кларк.

То правда.

— Нас шестеро, — вів далі Кларк, відчуваючи потребу пояснити або, можливо, зорієнтуватися. — Троє хлопців і троє дівчат. Зараз двадцять перше століття. Спільні гуртожитки, спільні кімнати, спільні туалети — у нас це все є.

— Я можу зайти? — запитав Майрон.

— Що там відбувається, Кларку? — почувся чоловічий голос позаду нього.

— Лягай спати, Метте, — сказав Кларк. — Нічого особливого.

Кларк вислизнув у коридор і зачинив за собою двері.

— Навіщо ви прийшли?

— Я прийшов поговорити з Франческою, — відповів Майрон.

— Про що? — на Кларковому обличчі з’явився дивний вираз.

— Про іспит з економіки, — відказав Майрон. — Я чув, там буде повна дупа.

— Це мало б бути смішно? — скривився Кларк.

— Що ж, визнаю, це не найкращий мій жарт, але…

— Мама каже, що ви з дядьком Уїном намагаєтеся знайти Ріса.

— Намагаємося, — кивнув Майрон.

— Але Франческа нічого про це не знає.

Майрон звільнив його від метафори про валяння в копиці сіна.

— Вона може знати більше, ніж думає, що знає.