Харлан Кобен - Додому

Вони проїхали повз залишки зруйнованих споруд для кемпінгу чи для якихось виїздів на природу абощо. Тепер на цьому місці будівельники зводили будинок.

— Новий особняк Ненсі Мур? — запитав Уїн.

— Можливо.

Пікап був припаркований у кінці під’їзної алеї Гантера Мура, блокуючи проїзд.

— Схоже, він не дуже радий гостям, — сказав Уїн.

Вони припакувалися на дорозі. Майрон та Уїн вийшли з машини. У тиші йшла луна від кожного звуку — коли зачинилися двері, коли вони йшли по ґрунтовій дорозі. Майрон колись читав, що звук ніколи не помирає повністю: якщо ви закричите в такому лісі, відлуння відбиватиметься, поширюватиметься, слабшатиме й слабшатиме, але ніколи не зникне повністю. Майрон не знав, правда це чи ні, але якщо так, він міг уявити, як довго тут чути крик.

— Про що ти думаєш? — запитав у нього Уїн.

— Про відлуння криків.

— Ти кумедний.

— Нагадай мені, щоб я ніколи не купував будиночок на озері.

Вони проминули пікап і пішли далі алеєю. У передньому дворі з видом на все озеро Шармейн в адірондакському кріслі сидів Гантер Мур. Помітивши їх, він не підвівся. Він не помахав, не кивнув, не подав жодного знаку, що побачив їх. Його погляд був зосереджений на лінії обрію, на прекрасному краєвиді озера Шармейн. Праворуч стояла пляшка віскі.

На колінах — рушниця.

— Привіт, Гантере, — сказав Майрон.

Уїн відступив трохи вбік від Майрона. Майрон зрозумів це. Ніколи не ставте дві мішені надто близько.

Гантер йому осміхнувся. Це була усмішка дуже п’яного чоловіка.

— Привіт, Майроне, — в очі йому світило сонце, тому Гантер затулив обличчя рукою. — Це ти, Уїне?

— Так, — відповів Уїн.

— Ти повернувся?

— Ні.

— Га?

— Жартую, — сказав Уїн.

— О, — регіт Гантера розітнув тишу. Майрон ледь не підстрибнув від того звуку. — Гарний жарт, Уїне.

Уїн поглянув на Майрона. У погляді читалося, що їм нічого боятися. Гантер ніяк не зміг би дотягтися до своєї рушниці й націлитися до того, як Уїн, завжди озброєний, вирубив би його. Вони підійшли ближче.

— Погляньте на це, — сказав Гантер благоговійно, показуючи на краєвид, що відкривався позаду них.

Майрон поглянув. Уїн ні.

— Неймовірно, правда? — спитав Гантер.

— Таке місце, — похитав він головою від подиву, — ніби Бог сам розмалював це полотно.

— Якщо подумати, — сказав Уїн, — він це й зробив.

— Ого, — мовив Гантер, як під кайфом. Майрон замислився, чи не вживав він іще якихось речовин, окрім алкоголю. — Це ж правда.

— Де Патрік? — запитав Майрон.

— Не знаю.

— Він усередині? — Майрон вказав на будинок позаду нього.

— Ні.

— А Ненсі?

— Теж ні, — похитав головою Гантер.

— Ми можемо ввійти?

Гантер і далі хитав головою.

— Нема чого, там — нікого. Такий красивий день треба цінувати. В нас є кілька стільців, якщо ви хочете присісти і насолоджуватися краєвидом зі мною.

Майрон прийняв пропозицію. Цей стілець теж був розвернутий до озера, тому Майрон і Гантер сіли поруч, дивлячись на пейзаж, а не один на одного. Уїн залишився стояти.

— Нам справді треба знайти Патріка, — сказав Майрон.

— Ви телефонували Ненсі?

— Вона не відповідає. Де вони?

У Гантера на колінах досі була рушниця. Його рука повільно ковзала до спускового гачка, майже непомітно.

— Йому потрібен час, Майроне. Уявляєш, якими були його останні десять років?

— Уявляєш, — сказав Уїн, — який зараз рік у Ріса?

Гантер здригнувся, почувши це, й заплющив очі. Майрон хотів був схопити рушницю, але Уїн заперечив. Він мав рацію. Рушниця не була загрозою. Не тоді, коли поруч Уїн. Якщо вони висмикнуть її, Гантер замовкне, вибире оборонну позицію. Залишмо йому його засіб безпеки.

— Ви зустрічалися з Лайонелом, — промовив Гантер, — тобто лікарем Стентоном. Він каже: якщо ви хочете, щоб Патрік відкрився, йому слід дати час. Ми хочемо, щоб у нього було спокійне й тихе життя.

— Це тому Ненсі вивозить його звідси?

Він легенько усміхнувся.

— Це місце завжди було моєю втіхою. Я вже третє покоління тут. Мій дідусь навчив батька, як на цьому озері вудити на муху. Мій батько навчив мене. Коли Патрік був малим, я навчив його. Ми ловили сонячного окуня і форель, і…

Його голос затих.

Уїн кинув на Майрона порожній погляд і вдав, що грає на невидимій скрипці.

— Я розумію, як тобі складно, — спробував почати розмову Майрон.

— Мені не потрібне співчуття.

— Авжеж, ні.

— Ніби… — Гантер увесь цей час не відводив погляду від озера, не глянув ні на Майрона, ні на Уїна. — Ніби я проживав два життя. Я був однією людиною — нормальною, звичайною людиною, справді — до того дня. А тоді — гульк! — і я став кимось геть іншим. Неначе ми всі пройшли крізь якийсь науково-фантастичний портал і опинилися в іншому світі.