Харлан Кобен - Додому

Ненсі Мур завжди буде загадково переховуватися.

Церемонія закінчилася. Я глянув, як Майрон підіймає фату Терези. Він зупинився, тому що — я знаю його, розумієте — хотів увібрати в себе цю мить. Він розуміє, який рідкісний цей момент, він хоче зупинитись і цінувати його.

Він просто хоче, щоб ця мить тривала довше.

У Майрона це добре виходить.

Я не знаю, чи схвалюю те, що зробила Брук, чи я зробив би те саме на її місці. Але сумніватися в її рішенні — не моя справа. Ненсі Мур не лише позбавила її єдиного сина, а й полегкості від з’ясування істини. Вона завдала неймовірної шкоди Чікові й Кларку. Вона знала правду впродовж усіх цих десяти років і залишила Брук страждати. Вона позбавила жінку її життя. Вона взяла дитину Брук і пожбурила її, як лантух зі сміттям, в ущелину.

Скажіть мені, яка ціна цього.

Я також визнаю, що, можливо, я сексист. Якби Ненсі Мур була чоловіком, якби Гантер Мур того дня знайшов тіло і скинув шестирічну дитину, наче купу відходів, руйнуючи життя, ламаючи мою двоюрідну сестру, її чоловіка, її маленьку дитину, хіба думав би я двічі, чи змусити його заплатити?

Хто знає?

Ми з Брук схожі. Між нами є зв’язок. Можливо, такий зв’язок — то не завжди добре. Чи Брук діяла в момент материнського гніву, що можна зрозуміти? Чи Брук вчинила б так знову, якби був час подумати?

Не знаю.

Та я міркував про рішення Ненсі Мур як матері. Чи вона від початку боялася йти до поліції через те, що їй висунуть обвинувачення у скоєнні злочину, чи тому, що для її сина це буде травма назавжди, або ж тому, що Чік мав сумнівних партнерів по бізнесу, які могли зашкодити їй?

Чи Ненсі розуміла, що найнебезпечніше — це гнів матері, яка втратила дитину?

Але тепер я дивився, як Майрон наступав на келих. Присутні підвелися з місць зі схвальними вигуками. Майрон Болітар, одружений чоловік, пройшов проходом зі своєю коханою нареченою.

Я позбавлю вас розповіді про сльози, обійми й вітання.

Одразу перейду до вступної пісні. Що ж, вона була препаскудна, але це так схоже на Майрона. Діджей покликав Майрона та його матір Еллен на танок сина й матері. Еллен Болітар тремтіла через хворобу Паркінсона, але Майрон узяв свою матусю за руку й повів до танцювального майданчика.

Ніхто не поворухнувся.

Заграла музика. Еллен обрала пісню Брюса Спрінґстіна. Я слухав, як «бос» легко й проникливо співав:

Ми всі дивились, як вони танцювали. Я оглянув кімнату й подивився на обличчя. Велика Сінді істерично ридала. Вона не стримувала своє жалісне виття. Як мило! Сестра Майрона прилетіла із Сіетла. Його брат Бред і дружина Бреда Кітті також повернулися. Вони стояли поруч із Міккі й Емою. Міккі та Ема трималися за руки. Я намагався на них не задивлятися.

— Приєднуймося, будь ласка, до Майрона та його матері Еллен на танцмайданчику, — запросив діджей.

Ел, батько Майрона, повів Терезу до танцмайданчика. Юний Міккі після Майрона танцював із бабусею так, як може лише незграбний підліток. Есперанса знайшла Майрона. Ці двоє, мої любі друзі, станцювали разом.

Інші приєднувалися, заповнюючи танцювальний майданчик. Мені вистачило спостереження.

Це, друзі мої, і є життя!

Час від часу я зовсім не проти проявів нудотної сентиментальності.

Я відчув, що вона стоїть поруч зі мною, ще до того, як вона заговорила.

— Ви Уїн, правильно?

Я повернувся до Еми.

— Так.

— Моя мама просила передати вам вітання.

— Переказуй Анжеліці від мене вітання, — спромігся я кивнути.

Ема довгенько дивилася на мене. Тоді спитала:

— Хочете потанцювати?

Вона й уявлення не має, що це означає для мене. А може, має? Я думав, що її мати ніколи їй не розповість. Чи вона розповіла? Чи, може, Ема неймовірно прониклива і має гарну інтуїцію?

Це може бути у неї в генах.

Мені нелегко було заговорити.

— Було б чудово, — вичавив я з себе.

Ми пішли на танцмайданчик і стали одне навпроти одного. Вона поклала одну руку на моє плече, а другу — в мою руку. Ми почали танцювати. Якоїсь миті Ема підійшла ближче. Вона поклала голову на моє плече.

Я ледве рухався. Я ледве дихав.

Я просто хотів, щоб ця мить тривала.

Автор (який інколи полюбляє згадувати про себе в третій особі) хотів би подякувати у будь-якому порядку: Мішель Сінґер, Енді Морґану, Рікові Кронберґу, Лінді Ферштейн, Іенові Ренкіну (саме він обирав пиво), Біллові Фрідману, Рікові Фрідману (обидва Фрідмани не родичі, принаймні я так не думаю), Селіні Вокер, Бенові Севієру, Крістіні Болл, Джеймі Кнаппу, Керрі Светонік, Стефані Келлі, Лізі Ербах Венс, Діані Дісчеполо, Крейґу Кобену й Анні Армстронґ-Кобен, доктору медицини.