Харлан Кобен - Додому

Майрон повернув на Олд-Оук-Роуд. У кінці під’їзної дороги стояли чотири поліційні машини. Шериф Яннікос представився.

— Ми не наближаємося. Він хоче бачити свою матір.

— Це я, — сказала Ненсі. Вона побігла до лісу. Майрон пішов за нею.

— Ні, — гукнула вона йому. — Не підходьте.

Вона пішла до лісу. Майрон повернувся до шерифа Яннікоса.

— Я не можу піти туди, але не можна залишати її саму. Треба рушити за нею.

— Я піду, — сказав шериф.

Майрон кивнув. Вони поспішили слідом за нею вгору. Десь удалині каркав птах. Вони йшли далі. Ненсі озирнулася, усе ще біжучи, але не зупинилася й не закричала. Вона хотіла добігти до Патріка якомога швидше.

Мати захищає свою дитину.

На вершині пагорба Ненсі зупинилася. Вона піднесла руки до обличчя, ніби була шокована. Майрон пришвидшив крок. Він повернув праворуч. Шериф Яннікос ішов із ним. Діставшись галявини, вони побачили те саме, що й Ненсі.

Патрік націлив пістолет собі в голову. Він не плакав. Він не бився в істериці.

Він осміхався.

Ненсі спробувала підступити до нього.

— Патріку!

У тиші лісу голос Патріка лунав гучно й чітко.

— Не наближайся.

— Я вже тут, — сказала Ненсі. — Я тут, щоб забрати тебе додому.

— Я вдома, — промовив він.

— Не розумію.

— Ти дійсно думала, що я залишився в машині?

— Що, любий? Я не знаю…

— Ти привезла мене. Ти сказала мені залишитись в авті й заплющити очі, — Патрік знову всміхнувся, пістолет був прямісінько навпроти його скроні. — Ти думала, що я послухався?

«Я бачив це… Я був там… вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Так, ніби Ріс був мотлохом…»

— Я вбив його, — сказав Патрік, і тепер єдина сльоза потекла по його щоці. — А ти жбурнула його сюди. Ти змусила мене жити із цим.

— Усе гаразд, — заговорила Ненсі зривистим голосом. — Усе буде гаразд…

— Я бачу це щодня. Ти думаєш, я колись про це забував? Ти думаєш, я колись пробачив собі? Або тобі?

— Будь ласка, Патріку.

— Ти й мене також убила, мамо. Ти й мене пожбурила в ущелину. І зараз ми мусимо заплатити.

— Ми заплатимо, любий, — Ненсі озирнулась у відчаї, шукаючи бодай якогось порятунку. — Поглянь, Патріку, тут поліція. Вони все знають. Усе буде добре. Будь ласка, любий, опусти пістолет. Я тут, щоб забрати тебе додому.

Патрік похитав головою. Коли він знову заговорив, його голос був крижаний.

— Не для того ти тут, мамо.

Ненсі впала навколішки.

— Будь ласка, Патріку, опусти-но пістолет. Ходімо додому. Будь ласка.

— Боже мій, — пробурмотів собі під ніс шериф Яннікос, — він це зробить.

Майрон теж це бачив. Він вагався, чи зробити крок, підбігти до хлопця, але в жодному разі він не добіг би вчасно.

— Тут мій дім, — сказав Патрік. — Тут моє місце.

Він зняв пістолет із запобіжника.

— Ні! — загорлала Ненсі.

— Я не кликав тебе сюди, щоб ти мене врятувала, — мовив Патрік. Його палець затремтів, коли він почав тиснути на спусковий гачок. — Я покликав тебе, щоб ти побачила, як я помру…

І тоді залунав інший голос, жіночий:

— Зупинися!

На секунду все завмерло. Майрон глянув ліворуч. Брук Болдвін та Уїн стояли на іншому боці галявини.

Брук рушила до хлопця.

— Усе закінчилося, Патріку.

Патрік досі тримав пістолет біля голови.

— Місіс Болдвін…

— Я сказала, все закінчилось.

— Не підходьте, — крикнув Патрік.

Брук похитала головою.

— Тобі було лише шість років, Патріку. Маленький хлопчик. То була випадковість. Я не звинувачую тебе. Ти мене чуєш, Патріку? — вона зробила ще один крок до нього. — Все закінчилося.

— Я хочу померти, — заплакав він. — Я хочу бути з Рісом.

— Ні, — відказала Брук. — Досить смертей і скорботи. Будь ласка, Патріку. Будь ласка, не збільшуй мого болю, — вона простягла руку, — поглянь на мене.

Патрік подивився. Брук чекала, доки не переконалася, що він глянув їй у вічі.

— Я пробачаю тобі, — сказала вона. — Ти був маленьким хлопчиком. Це не твоя провина. Ріс — мій син, твій друг… Він не хотів би цього, Патріку. Якби трапилося навпаки, якби Ріс застрелив тебе, ти пробачив би йому?

Пістолет затремтів у руках Патріка.

— Ти пробачив би?

Патрік кивнув.

— Будь ласка, Патріку. Віддай мені пістолет.

Здавалося, навіть вітер зупинився. Ніхто не рухався. Ніхто не дихав. Здавалося, що й навіть дерева затамували подих. Брук швидко подолала відстань між ними. Патрік вагався, і на мить Майрон подумав, що він усе ще збирається натиснути на спусковий гачок.