Харлан Кобен - Додому

Ненсі зупинилася біля задніх дверей. Вона заплющила очі.

— Тому вона заховала пістолет у своїй кімнаті, а Патрік знайшов його, — вів далі Майрон. — Я не знаю, коли саме. Франческа цього теж не знала. За кілька днів. Може, за тиждень. Гантер забув про нього — чи, може, він боявся порушити цю тему? Не знаю. Це не так і важливо. Патрік знайшов його. Ви з Гантером багато сварилися. Може, Патрік це знав. Можливо, він навіть знав чому. Може, він звинувачував Чіка Болдвіна або всю ту родину.

— Ні, — відказала Ненсі. — Нічого такого.

— Не має значення. Він шестирічний хлопчик. У нього був заряджений пістолет його тата. Він тримав його в наплічнику. Він носив його з собою до школи. Одного дня — може, навіть того дня, коли він вперше знайшов пістолет, я не знаю, — він пішов гратися з Рісом Болдвіном. Вони гралися на цій лісистій галявині на задньому дворі. Це те, що ви розповіли Франчесці. Нянька, Вада Лінна, не дуже уважно пильнувала їх. А може, й пильнувала. Не знаю. Вона була наляканою дитиною в чужій країні. Що вона знала?

Ненсі Мур стояла, заклякнувши. Майрон не був упевнений, що вона дихала.

— Не знаю, чи вони бавилися в гру. Не знаю, чи пістолет просто випадково вистрелив. Не знаю, чи Патрік розсердився через свого батька. Я нічого не знаю. Проте я знаю, що один шестирічний хлопчик вистрелив і вбив іншого.

— То була випадковість, — сказала Ненсі.

— Можливо.

— Саме так.

— А те, що сталося потім?

— Ви не розумієте, — повторила Ненсі.

— О, гадаю, що розумію. Ви прийшли в будинок Болдвінів, щоб забрати сина. Припускаю, що Патрік застрелив Ріса саме перед тим, як ви туди прийшли. За кілька секунд. Тому що, якби він застрелив його, скажімо, десять хвилин до того, Вада потелефонувала б у дев’ять-один-один.

— Я чула, як вистрелив пістолет, — сказала Ненсі. — Я паркувалась і…

Майрон кивнув. Це було зрозуміло.

— Ви побігли прожогом до заднього двору.

— Вада і я… Ми обидві побігли до нього. Але було вже пізно. Куля… Рісові поцілили просто в голову. Ми нічим не могли зарадити.

Запала тиша.

— Чому ви просто не викликали поліцію? — запитав Майрон.

— Ви знаєте, чому. Це був наш пістолет. Якщо бути відвертою, мій. Я його купила. Гантер і я — нас би звинуватили. Були такі випадки. Я читала про батька, який тримав свій заряджений пістолет під ліжком. Його шестирічний син знайшов його. Він почав грати у ковбоїв та індіанців зі своєю чотирирічною сестрою. Застрелив її. Батька засудили за вбивство, він відсидів вісім років у в’язниці. Я думала про це. І я думала про Патріка. Так, він знав, що ми сварилися. Він почув це. І навіть якщо йому було шість років, припустімо, хтось розвинув би цю тему? Припустімо, хтось сказав би, що він не випадково це зробив, що він убив його навмисне. Патрік був би заплямований на все життя — хлопчик, який вбив іншого хлопчика. І ще були Чік і Брук. Чи хтось із них здався вам людиною, яка вміє прощати?

— Тож ви розіграли викрадення, — Майрон намагався говорити спокійно.

Ненсі навіть не відповіла.

— Як ви змусили Ваду співпрацювати?

— Я сказала їй, що поліція зробить її відповідальною. Вона мусила пильнувати дітей. Я сказала, що її звинуватять і кинуть за ґрати. Я пояснила, що найкраще буде зробити так, як кажу я. Щоб захистити себе. Вада була налякана й надто збентежена, тож не сперечалася. Коли ж вона оговталась і зважила все ще раз, то вже занадто в це вляпалася.

— Тож ви прибрали місце злочину. Я припускаю, що там була кров.

— Не багато. І це було в лісі. Я прибрала її.

— Ви з Вадою вигадали цілу історію. Ви зв’язали її в підвалі. Тоді поїхали й зателефонували Брук. Ви сказали їй, ніби щойно підійшли до будинку, та ніхто не відчиняє двері.

— Правильно.

Майрон ковтнув.

— Де був Патрік?

— Я забрала його додому. Я веліла йому заховатися, поки не прийде тато.

— А Ріс?

Ненсі зустрілася з ним поглядом. Її голос не тремтів, коли вона говорила:

— Я поклала його в смітник у задній частині нашого гаража.

Далі все було очевидно.

— Коли Гантер повернувся додому, він намагався відмовити вас від цього?

— Так. Він хотів одразу зізнатися. Але тоді було вже пізно. Я вже розіграла викрадення. Такі речі накопичуються. Це не була Гантерова провина. Він — слабка людина. Він не міг змиритися з тим, що ми зробили. Він почав пиячити. Ви, напевно, здогадуєтеся, що далі. Не важко було роздобути фальшиві документи, хоча це забрало деякий час через поліцію навколо. Гантер тримав Патріка в будинку коло озера. Зрештою ми непомітно вивезли його з країни. Його нове ім’я було Пол Сімпсон.