Харлан Кобен - Додому

Студенти витріщалися на старого з вигляду чоловіка, який біг через студмістечко. Він не зважав.

Коли він пробіг повз Бібліотеку Лоу з куполом і грецькими колонами, найвідомішу будівлю в кампусі, перед ним, як на долоні, розкинулося все студмістечко. Він спустився сходами, перестрибуючи по кілька сходинок, проминувши скульптуру сидячої Афіни, на покрите травою Саус-Філд-Іст.

Вони обоє були там, Франческа й Кларк, сиділи в зеленому дворі студмістечка «Ліги Плюща». Майрон знав: є обмаль таких місць, небагато моментів у житті, так само чистих, багатих, невинних і безпечних, як сидіння на зарослому травою університетському подвір’ї у студентські роки. Це було дійсністю чи примарою? Байдуже. Байдуже, що він збирався зруйнувати це все для двох молодих людей.

Зараз він був близький до істини.

Франческа підвела голову, коли Майрон уповільнився й зупинився. Кларк зіп’явся на ноги і спитав:

— Що такого важливого?

Майрон міркував над тим, чи попросити їх зайти всередину, перейти кудись, де більше приватності, але зараз вони сиділи надворі, нікого не було поруч, хто б міг підслухати, й не було часу бавитися, зволікати або полегшити ситуацію для неї.

Він сів навпроти Франчески, як вони колись казали «по-турецьки», але пам’ятав, як Міккі сказав йому, що, можливо, тепер це зветься «схрестивши ноги». Не треба бути майстром дедукції, щоб побачити, що Франческа була засмучена. Вона досі плакала. Її очі почервоніли й припухли.

— Вона не каже мені, що трапилося, — промовив Кларк.

Франческа міцно заплющила очі. Майрон знову глянув на Кларка.

— Можеш залишити нас на хвилину?

— Франческо! — Кларк звернувся до дівчини.

Із заплющеними очима вона кивнула, щоб він ішов.

— Я буду в кафе в Лернер-Голл, — сказав Кларк.

Кларк закинув свій рюкзак на праве плече і почовгав геть. Франческа нарешті розплющила очі. Коли він був досить далеко, Майрон сказав:

— Ти мусиш розказати мені правду.

— Я не можу, — вона похитала головою.

— Це ламає тебе. Це ламає твого брата. Я все одно дізнаюся. Тож дозволь мені допомогти. Ми досі можемо все виправити.

Дівчина саркастично пхинькнула й знову розплакалася. Студенти навколо поглянули на неї, занепокоївшись. Майрон намагався всміхнутися їм, але уявив, що це має такий вигляд, ніби старший чоловік розриває взаємини з молодою дівчиною, або, сподівався він, ніби вчитель розповідає студентові погані новини.

— Я щойно розмовляв з містером Діксоном, — почав Майрон.

— Що? — вона зніяковіло підвела на нього очі.

— Вашим учителем п’ятого класу.

— Я знаю, хто це, але навіщо?…

Франческа замовкла.

— Розкажи мені, що сталося, — попросив Майрон.

— Я не розумію. Що сказав містер Діксон?

— Він славний чоловік. Він не хотів підривати будь-чию довіру.

— Що він сказав? — повторила Франческа.

— Твої батьки мали проблеми в шлюбі, — відповів Майрон. — Ти говорила з ним про це.

Дівчина висмикнула із землі травинку. На її обличчі було ластовиння. «Господи, — подумав Майрон, — вона була така молода на вигляд». Він майже бачив її в тому класі, налякану п’ятикласницю, стурбовану тим, що весь її світ розвалюється.

— Франческо?

Вона глянула на нього.

— Твій батько знайшов повідомлення на телефоні твоєї мами, так?

Її обличчя зблідло.

— Франческо!

— Будь ласка, не кажіть Кларку.

— Я нікому не скажу.

— Я не знала, добре? Я не знала допоки… — вона похитала головою. — Кларк ніколи не пробачить мені.

Майрон посунувся так, що вони опинились обличчям до обличчя. З вікна гуртожитку заревіла музика. Пісня почалася з того, що вокаліст дав нам знати: колись йому було сім років. За кілька секунд йому було вже одинадцять.

«Так, — подумав Майрон, спостерігаючи за цією дівчиною, — я розумію».

— Розкажи мені, що сталося, Франческо. Будь ласка.

Вона не відповіла.

— Твій батько знайшов повідомлення, — повторив Майрон, намагаючись виманити з неї розповідь. — Ти була вдома, коли це сталося?

Вона похитала головою.

— Я прийшла через кілька хвилин.

Мовчання.

— Твій брат був удома?

— Ні. Він був у дитячій спортзалі. По понеділках він ходив туди на заняття.

— Гаразд, — сказав Майрон. — Отже, ти прийшла додому. Ти повернулася зі школи?

Франческа кивнула.

— Твої батьки билися?

Вона знову міцно заплющила очі.

— Я ніколи його таким не бачила.

— Тобто свого батька?

Вона знову кивнула.

— Вони були на кухні. Тато тримав щось у руці. Мені не видно було що. Він кричав на маму. Вона затулила вуха і нахилилася. Вони навіть не помітили, що я вдома.