Харлан Кобен - Додому

Майрон намагався уявити сцену. Десятирічна Франческа відчиняє двері. Вона чує, як Гантер верещить на зіщулену Ненсі на кухні.

— Що ти зробила?

— Я заховалася, — сказала вона.

— Де?

— За диваном у вітальні.

— Гаразд. Що трапилося потім?

— Тато… Він ударив маму.

Їх оточувало життя студмістечка. Студенти сміялись і прогулювалися по території. Двоє хлопців без сорочок кидали фризбі. Гавкав собака.

— Мій тато не пив багато, тому що коли він міг хильнути зайвого, — Франческа знову заплющила очі, — це було жахливо. Я бачила його п’яним, мабуть, рази три або чотири. Все. Це завжди було погано. Але не настільки.

— То що сталося потім, Франческо?

— Мама називала його жахливими словами. Вона вибігла в гараж і сіла в свою машину. Тато…

Вона знову замовкла.

— Тато що?

— Тато побіг за нею, — сказала вона. Тепер вона говорила повільно, виважено. — Та перше ніж це зробити, він поклав те, що тримав у руці.

Їхні погляди зустрілися.

— Що він поклав? — запитав Майрон.

— Пістолет.

Майрон відчув, як по спині перебіг холод.

— Він вибіг за нею, а я встала. Вийшла з-за дивана.

Очі Франчески тепер були широко розплющені. Вона знову повернулася в той будинок.

— Я рушила до кухні. Пістолет лежав там. На кухонному столі. Я тремтіла, просто дивлячись на нього. Я не знала, що робити. Тато був такий сердитий. Він був п’яний. Я не могла просто залишити пістолет там.

— Що ти зробила, Франческо?

— Будь ласка, — попросила вона. — Я досі не знала. Ви мусите мені повірити. Вони брехали мені всі ці роки. Я не знала, поки Патрік не повернувся додому.

— Усе гаразд, — сказав Майрон. Він поклав руки їй на плечі. — Франческо, що ти зробила, коли побачила пістолет?

— Я злякалася, що тато скористається ним, — сльози котилися по її щоці. — Тож, я взяла його. Я сховала пістолет нагорі в своїй кімнаті.

— А потім? — запитав Майрон.

— Згодом Патрік його знайшов.

Я перевіз Брук через міст Дінґменс-Феррі.

Зорра залишився. Я й сам із цим впораюсь. У нього є справи, до яких слід узятися.

Я зиркнув на свою двоюрідну сестру. Вона дивилася просто перед собою. Пам’ятаю сімейний відпочинок, коли ми обоє були підлітками. Ми були в маєтку нашого діда на Фішер-Айленд. Фішер-Айленд має дев’ять миль завдовжки й одну милю завширшки. Він розташовується біля узбережжя штату Коннектикут, але формально є частиною Нью-Йорка. Ви, мабуть, там не були. Це місце не надто гостинне до незнайомців.

Одного вечора ми з Брук обкурилися й напилися на пляжі. Я рідко курив. Майрон цього не схвалює, і є небагато людей, яким я довіряю настільки, щоб добровільно втратити перед ними контроль. У якийсь момент Брук запропонувала влаштувати нічну прогулянку на каное.

Так ми й вчинили.

Тоді було вже пізно, мабуть, майже північ. Ми веслували, а потім попливли за течією. Ми обоє вляглися горілиць. Ми говорили про життя. Навіть зараз я можу пригадати кожнісіньке слово. Я розглядав небо. Зірки світили якнайяскравіше.

Було надзвичайно чудово це споглядати.

Я не знаю, чи тому, що ми були під кайфом, чи тому, що захопилися розмовою, чи, можливо, краса неба загіпнотизувала нас. Аж раптом ми почули гуркіт. Ми підвелись і побачили, що пором, який того дня виконував свій останній рейс, прямував простісінько на нас. Пором великий — досить великий, щоб перевозити як пасажирів, так і транспортні засоби з материка на наш острів.

Він насувався на нас. Ба більше, він був майже над нами.

Не було часу відплисти в безпечне місце.

Брук заворушилася перша. Вона зістрибнула зі свого місця і схопила мене, потягнувши нас обох у воду. Ми несамовито пливли, а пором наближався. Навіть зараз, сидячи в цій машині, я відчував, як ніс корабля пропливає за моєю спиною. Я безліч разів опинявся близько до смерті. Але тоді, мої друзі, був найближче.

Я не зреагував вчасно. Зреагувала Брук.

Брук дивилася крізь лобове скло.

— Ріс мертвий, чи не так?

— Не знаю.

Вона глянула на мене.

— Гадаю, що так, — промовив я, — але я ще не відступаю.

— Я починаю розуміти це. Мій син — мертвий. Здається, я завжди це знала. Я завжди відчувала це. Однак ніколи не покладалася на материнську інтуїцію. Я покладаюся на факти, а не на емоції. Я вимкнула емоції, коли мій син зник десять років тому.

— Ти хороша мати для Кларка.

Вона ледь усміхнулася.

— Я така, еге ж?

— Найкраща.

— Він добрий хлопець, — сказала вона. — Він стільки натерпівся за ці роки. Пам’ятаєш похорон мого батька?