Харлан Кобен - Додому

— Вітаю, я Роб Діксон, — сказав він.

— Майрон Болітар.

У будинку Болдвінів вони вирішили, що Уїн поїде до хатини Гантера на озері Шармейн, а Майрон піде на зустріч із учителем п’ятого класу і залишиться в тому районі.

— Я теж піду, — мовила Брук. — Я знаю Ваду. Я можу допомогти.

Її тон не залишав шансів на суперечки.

— Будь ласка, — сказав Роб Діксон, — сідайте.

У класі були шкільні традиційні парти, з’єднані зі стільцями. Майрону довелося докласти зусиль, аби втиснутися за одну з них. Власне кабінет залишався незмінним. Звісно, навчальні плани змінюються, і Майрон припускав, що десь там були сховані ознаки сучасності, але ця класна кімната мала вигляд точнісінько такий, як і його кабінет у п’ятому класі. Уздовж горішньої частини дошки великими й малими літерами був написаний алфавіт. Стіна ліворуч була завішана різними учнівськими малюнками й проектами. Під знаком, де від руки було написано «Поточні події», кнопками були прикріплені вирізки з газет.

— О, вибачте, — похопився Роб Діксон.

— Перепрошую?

— Я дивився «Колізію» — а тепер запропонував вам сісти на стілець, який докучатиме вашому коліну.

— Все гаразд.

— Ні, будь ласка, візьміть мій стілець.

Майрон зморщився від болю і висунувся з-за парти.

— Може, ми просто постоїмо, якщо вас влаштує.

— Безумовно. Я в захваті від вашого дослідження. До речі, — і я не знаю, зацікавить це вас чи ні, — я вже двадцять один рік навчаю п’яті класи у цьому кабінеті.

— Овва! — сказав Майрон.

— Я люблю цей вік. Вони вже не маленькі діти, котрі не розуміють фундаментальні поняття; вони ще й не підлітки з усіма труднощами, які з собою приносить цей вік. П’ятий клас якраз на порозі. Це важливий перехідний рік.

— Містере Діксон.

— Будь ласка, називайте мене Роб.

— Робе, я впевнений, що ви прекрасний вчитель. На вигляд ви той класний молодий наставник, якого ми всі любили, хіба що ви старший і, мабуть, мудріший, але не зморений.

— Мені подобається, як ви це описали. Дякую, — усміхнувся Діксон.

— І вам дякую. Але може так статися, що привід, з якого я прийшов — то лише відмовка.

Учитель поклав руку на підборіддя.

— О!

— Я тут для того, щоб поговорити з вами про конкретну, трагічну подію.

Роб Діксон відступив на крок.

— Не розумію.

— Саме я врятував Патріка Мура, — сказав Майрон. — Але й досі намагаюся збагнути, що трапилося з Рісом Болдвіном.

Роб Діксон визирнув у вікно. Хлопчик років шести, припустив Майрон, підскочив до мотузки й почав на ній гойдатися. Його обличчя сяяло від радості. Майрон замислився, коли він востаннє бачив когось таким радісним.

— Чому ви прийшли до мене? — запитав Роб Діксон. — Жоден з них не вчився в мене. І я, мабуть, не вчив би їх. Розумієте, ми намагаємося стежити, щоби вчителі не навчали братів і сестер. Не те, що то було правило і таке інше. Просто директор вважає, що це погана ідея. Ви можете стикнутися з упередженням або, як мінімум, з минулим батьків. Тому навіть якби вони залишилися в школі, я, либонь, не навчав би жодного з хлопців.

— Утім, ви навчали Кларка Болдвіна і Франческу Мур.

— Звідки ви знаєте?

— Мені розповів Кларк.

— І що? — похитав головою Діксон. — Я дійсно в будь-якому випадку не повинен говорити про це. Я думав, що ви стали спортивним агентом. Так сказано в документальному фільмі. Після вашої травми ви вступили до Гарварда, на юридичний факультет, а потім відкрили власну агенцію.

— Це правда.

— То чому ви взялися за таке?

— Саме це я й роблю, — відказав Майрон.

— Але в документальному фільмі розповідали…

— У документальному фільмі не розповіли всю історію, — Майрон підступив до Роба. — Мені потрібна ваша допомога.

— Не розумію, яка.

— Ви пам’ятаєте той день?

— Я не можу з вами про це говорити.

— Чому?

— Це конфіденційна інформація.

— Робе, хлопця досі не знайшли.

— Я нічого про це не знаю. Ви ж не думаєте…

— Ні, нічого такого. Але прошу вас. Ви пам’ятаєте той день, коли зникли хлопці?

— Звичайно, — сказав Роб Діксон. — Таке ніколи не забувається.

Майрон міркував, що запитати далі, а потім вирішив одразу перейти до справи:

— Кларк і Франческа були тут?

Роб Діксон кілька разів кліпнув.

— Що?

— Того дня, коли зникли їхні брати, — вів далі Майрон, — Кларк і Франческа були у вас? Вони обоє були в школі? Вони пішли рано?

— Чому ви про це питаєте?

— Я намагаюся скласти докупи те, що трапилося.

— Через десять років?