Єжи Данієль - Боротьба триває

— Попросіть до мене Рутко. Хай прийде також і Крепінський для оформлення протоколу.

Вона увійшла згорблена, змарніла. Грудзінський мимоволі подумав, що, можливо, ця жінка по-своєму любила екс-виламувача. А може, й не екс… однаково. В усякому разі за ніч Рутко дуже постаріла. Попросив її сісти перед собою, виконав усі формальності: попередив про відповідальність за неправдиві свідчення, з'ясував деякі факти біографії, уточнив місце проживання… Був здивований, коли почув, що їй всього сорок вісім років.

— Хочемо якнайшвидше знайти убивцю, — пояснив жінці. — Вночі проведено експертизу. Вашого чоловіка убили злочинець чи злочинці, ударили по голові ломом або ж залізною трубою, — говорив співчутливо, дивлячись, як вона мовчки киває головою. — Почнемо, мабуть, з того, що з'ясуємо, що робив ваш чоловік учора, про що говорив, чи мав з кимось зустрітись… Розповідайте про все, бо навіть дрібниці важливі.

Антоніна Рутко розповідала спокійно і логічно, але з її свідчень не можна було зробити якихось певних висновків.

— Хіба ж такого, пане поручик, можна пильнувати? Наче й був зі мною, наче допомагав, але як щось на нього находило, то йшов» до знайомих і лише через день або й через цілу добу бачила його вдома…

— Змовлявся з кимось про зустріч?

— Ніби так, вранці, як виходив на ринок, на роботу. Була либонь, сьома година. «Ходи, — кажу до нього, — товар привезуть, допоможеш». А він на те: мовляв, товар не заєць, не втече, а в мене може лопнути діло. «Що за діло?» — питаю. Та він лише вилаявся, навіть обурився, що «суну носа в чужий город».

— І ви не спитали, з ким він умовився зустрітись?

— Та ні, питала… — вона завагалася. — Але це неможливо.

— Що неможливо? — підхопив Грудзінський.

— Ні, неможливо, щоб це зробив Подвійний…

— Подвійний? Який Подвійний?! — перепитав здивовано.

— Це давня історія, пане поручик. Ще з окупації, як була я щаслива… — вона замовкла і знову почала схлипувати. Грудзінський подав їй склянку води. Згодом повернувся до розмови:

— То що з тим Подвійним?

— А було це так… — Жінка зітхнула і зручніше вмостилася в кріслі. Приготувалася до довгої розповіді. Сержант Крепінський не переставав записувати.

Із спогадів Антоніни Рутко виходило, що Антон Гайда до 1944 року мешкав у будинку на вулиці Грибовській, на першому поверсі, вона ж займала кімнатку на четвертому поверсі. Там, власне, вони й познайомилися, там і зійшлися. Жучок не дуже нарікав на окупаційні порядки, завдяки різним злодійським махінаціям жилося йому непогано. Відповідно до поговірки «Про небіжчиків говорять або добре, або ж нічого», Рутко намагалася надати всій цій історії невинного вигляду. Але Грудзінський вже не мав сумнівів щодо особи та совісті Жучка. Вмів лейтенант і оцінити, і витлумачити подані йому факти.

— Отож, пане, коли німці оточили муром гетто і загнали туди кілька тисяч євреїв, Антон і далі мешкав сам-один у двох кімнатах з кухнею. Ні… — завагалася, — ні, я тоді вже там жила. І якось прийшов до нього такий собі…

— Хто?

— Ну, такий собі… прізвища не знаю. Всі називали його Льольо. От як він прийшов, то обоє добре випили, і Льольо сказав, що гетто — це вигідне діло.

Грудзінський відвів погляд від дашка настільної лампи і сказав з неприхованим обуренням:

— Як це?! Там люди гинули… Вигідне діло… Вона низько опустила голову.

— Я розповідаю, як воно було. Зрештою, це не я говорила, а Льольо. Тим більше, що ви питаєте… Я і так не мала що сказати… — намагалася вона виправдатись і замовкла, відчуваючи неприязнь Грудзінського.

— Продовжуйте…

— Прийшов Льольо і сказав Антосеві, що той будинок на Грибовській стоїть поблизу муру. Отже, там можна буде відкрити склад, таку собі крамничку, і за долари продавати товари тим, хто перебуває на території гетто. Антось спочатку противився, а потім погодивсь.

— Але ви казали, про якогось Подвійного…

— Саме так… Річ у тім, що Льольо через кілька місяців, десь у сорок третьому році, сказав, що вони зможуть заробляти ще більше, якщо візьмуться за певну платню таємно виводити євреїв з території гетто. Але для цього була потрібна чиясь допомога, бо ж мур охороняється, а вони не хотіли ризикувати. Тоді-то Льольо й привів Подвійного. Це був наглядач з гетто. Всі називали його Подвійним, бо. коли нервувався, то так смішно говорив…

— Прізвища його не знаєте? — перебив Грудзінський.

— Ні, називали його Подвійний або пан Альберт. Але частіше Подвійний…