Єжи Данієль - Боротьба триває

— Як же він, наприклад, розмовляв? — поцікавився офіцер.

— Ось так: «То зараз, зараз, поділимо гроші». Або: «Пане, пане Жучок, коли зробимо той наскок?»

— Можете описати його зовнішність? Вона кивнула головою.

— Стільки років… Середній на зріст, не худий не товстий, звичайний собі…

— І що ж далі було з тим Льольо, Подвійним і вашим чоловіком?

— Заробляли. Багато. І переводили євреїв в арійську зону. Тільки це тривало недовго. Через якийсь місяць Антось забрав мене, і ми виїхали до Юзефова. Не хотів жити у Варшаві.

— Так, так… Що ж, власне, сталося?

— Вбили, — мовила зовсім тихо.

— Кого?

Сержант Крепінський писав у протоколі: «Взимку 1943 року Льольо було вбито. Здається мені, що цей вирок виконала польська підпільна організація. Льольо разом з Подвійним, який був у єврейській порядковій поліції, мали на совісті якісь нечисті справи. Виказали німцям якогось громадського діяча, чи що… Коли застрелили Льольо, Антось, тобто Антон Гайда, перелякався. А Подвійний порвав з ним зв'язок».

По годині допиту Грудзінський відітхнув і сказав:

— На сьогодні досить. Вас викличуть завтра… — Почекав, поки Рутко, підписавши протокол, вийде з кабінету, і простяг руку до телефону. — Капітан Тржаска? Маю частину свідчень Антоніни Рутко. Так… Це та, що жила з Жучком… Якщо ви цікавитеся справою, то запрошую. Це починає бути з біса цікавим.

Тржаска пообіцяв приїхати у відділ по обіді. Грудзінський дістав із шухляди велику фотокартку. Це була сфотографована поверхня столу на квартирі Шиманських. Поручик уважно оглянув відбиток. На ньому виразно відтінялися заглибини, залишені твердим графітом олівця і кульковою авторучкою. «А може, це все ж таки лото?» — подумав недовірливо і наказав негайно передати фото з відбитками фахівцям.

Касир відділу бюро подорожей «Глобус» Генрік — Генріх Гірше, сторожко озираючись, ішов вулицею Скелястою. Знав, що до призначеної зустрічі, лишається ще майже година. Глянув на дітей, що гралися у сквері, і посміхнувся. Зупинився біля стенда з оголошеннями і майже чверть години витратив на докладне вивчення нових реклам. Потім сів на лавку і запалив цигарку. Зробив кілька глибоких затяжок і недбало кинув недопалок. Простяг руку до картонної теки, вийняв з неї кілька фотографій, деякі з них були пожовклі, з пошарпаними, позагинаними краями. Потім знімки відклав і став поволі й уважно вчитуватись в якісь документи. Якби хтось у цю мить глянув Генрікові — Генріхові через плече, то на більшості друкованих і розмножених на машинці матеріалів побачив би фіолетовий штемпель «Гехейм» і різні дати в межах до 1944 року. Гірше акуратно склав до теки свій крам і рвучко підвівся з лавки. На його обличчі відбилося розчарування. Швидко минув сквер і через кілька хвилин підійшов до готелю бюро подорожей «Глобус». Уклонився знайомому портьє і підійшов до реєстраторки.

— Пан Грюнн уже повернувся?

— Грюнн? — перепитала дівчина і, не покладаючись на пам'ять, почала гортати облікову книгу. — Побачу, який у нього номер кімнати.

Гірше нервово тарабанив пальцями по бар'єру.

— Знайшла! — сказала реєстраторка. — Номер двісті тринадцять на третьому поверсі. Він у себе, ключа немає.

Касир наче не чув останніх слів. Побіг через вестибюль до сходів. Не чекав на ліфт. Перед номером з табличкою «213» завагався. Потім постукав і, почувши дозвіл, поволі натиснув на клямку.

Юнак, що сидів за столом, пильно подивився на гостя.

— Чим можу служити? — запитав.

Гірше був дуже блідий. Мовчки розгорнув теку, вийняв звідти папери та фотографії. — Це для вас, — сказав.

Портьє запам'ятав, що незвичайний візит Гірше до західнонімецького студента Грюна, прибулого з групою туристів на тиждень до Варшави, тривав надзвичайно довго. Він закінчив уже роботу, привітався зі зміною, вже рушив до виходу з готелю, а касир ще не виходив з номера 213. «Комбінує», — подумав портьє з погордою, яку завжди відчував до людей, що збивали капітал не вельми праведними шляхами.

Розмова, яку проводили Арндт і Бургер у фірмі «Ліс», була досить запальна. Західнонімецькі комерсанти намагалися не лише емоційно посилювати свої позиції, а й фінансово урезонити своїх польських партнерів. Вольфганг Арндт, щоправда, хвалив і певні переваги торгового обміну, сипав медоточивими слівцями, але, коли справа доходила до встановлення цін і визначення термінів, непохитно стояв на своєму. «Не можемо заплатити більше, не можемо погодитися на розтягнення терміну довозу», — цими словами закінчував кожну пропозицію. Коли нарешті нетерплячі представники «Лісу» висловили сумнів щодо доцільності ведення подальших переговорів, Арндт змінив курс на 180 градусів. Раптом став з усім погоджуватись, беззаперечно схвалив ціни й час на транспортування товару за кордон.