Єжи Данієль - Боротьба триває

Щойно зібрався натиснути на кнопку, як почув за дверима тихе схлипування. Коли ж подзвонив, плач затих. У дверях з'явилась низька, але дуже товста жінка, грізний вираз якої не зник навіть тоді, коли вона побачила чоловіка в міліційній формі.

— А-а-а, міліція, прошу, ласкаво прошу. Я тут чекаю, а він, окаянний, певне, запив. Завжди був такий, негідник, спроможеться на пляшку — і вже йому немає впину. — Жінка вистрілювала слова, мов із кулемета. Грудзінський насилу схоплював їх зміст. — А я, нещасна, чекаю й чекаю. У кутузці, певно, тримаєте за якесь порушення. Ні, не заплачу, — підвищила голос, — ні копійки не заплачу, хай відробить, п'янюга непросипенний. Цілий день на нього чекаю, цілий день…

— Заспокойтеся, пані Рутко, заспокойтеся, — стримував її Грудзінський. — З того, що ви сказали, можна подумати, що вашого чоловіка (так він назвав його з делікатності, адже ці двоє були неодружені) сьогодні немає вдома. А я так хотів його бачити…

— Авжеж, немає його, мерзотника, немає. Вранці я збиралася купувати яблука, пане лейтенант, — Антоніна Рутко, очевидно, добре розумілася на офіцерських відзнаках. — Йому б піти зі мною, а він хоч би пальцем поворухнув. Чую, щось він бурмоче собі під носа. Я до нього: вставай, кажу, ледацюго, заробляй на себе, а він: сам, мовляв, зароблю на себе, маю йти на зустріч. «Що ще за зустріч?» — питаю. Так він, пробачте, й гримнув: «Не твоє свиняче діло яка, аби гроші були!»

— Не казав, з ким має зустрічатися?

Рутко глянула підозріливо.

— Ні, не казав. Він мені ніколи нічого не розказує… — Якусь хвилину вона вагалася, відчуваючи, що офіцер не зовсім переконаний у щирості її слів.

— А може, таки щось згадував?

— Богом присягаюся, нічого! — вдарила себе в груди. — Повірте мені! Ані слова…

В очах Грудзінського блиснув вогник недовіри:

— Що ж, коли так… Але дозвольте, пані, зайти в квартиру. — Зайшов до кухні, до вітальні. Справді, ніщо не свідчило, що Жучок був дома. Вже коли прощався з не вельми гостинною господинею й виходив у коридор, почув на сходах енергійні кроки.

З темряви з'явився знайомий працівник міліції Середмістя. Віддав честь:

— Я приїхав машиною, бо це для вас, лейтенанте, очевидно, дуже важливо…

Грудзінський зупинився у смузі світла, яке падало з незачинених дверей, і розгорнув вирваний з блокнота аркуш: «Годину тому на вулиці Скелястій, у будинку, призначеному на знос, знайдено труп людини. Жертву вдарили по голові важким залізним предметом, очевидно, ломом. Хоч документів не знайшли, встановлено, що це Антон Гайда». Збоку дописано: «Негайно повідомити лейтенанта Грудзінського».

— Щось важливе? — запитала Рутко, побачивши, як змінився на обличчі міліціонер.

— Сядьте, будь ласка.

Грудзінський звелів покликати чергового. Вже не раз йому доводилося говорити людям про наглу смерть когось із їхніх близьких, але завжди він відчував при цьому болючу прикрість.

— Сідайте, будь ласка, — повторив м'яко. — Маю для вас дуже неприємну звістку. — Побачивши, як жінка зблідла, постановив не мучити її довгою мовчанкою. — Так, він мертвий, — сказав коротко. — Очевидно, його вбили…

Останні його слова заглушив крик, який згодом перейшов у розпачливе схлипування, що не затихло навіть тоді, коли у хитромудрому тайнику в канапі було знайдено шість п'ятсотзлотових банкнотів.

Поручик Грудзінський протер почервонілі від неспання очі. На столі перед ним лежали всі конфісковані на квартирі Антоніни Рутко речі. А саме: списані нерозбірливим письмом Жучка настінний календар, три тисячі у п'ятсотзлотових купюрах, що їх, як запевняла господиня, ще у вівторок вранці у схованці не було. Поруч лежали чудовий комплект відмикачок на металевому кільці і пара гумових рукавиць. Окремо Грудзінський розклав речі, знайдені в кишенях убитого. Їх було небагато, очевидно, убивця Гайдн встиг перетрусити його кишені, щоб знищити все, що могло навести на слід. Поручик глянув на другу, маленьку купку. Нічого особливого, але були, проте, якісь підстави для роздумів. Ось хоча б ще одна п'ятисотка, надійно схована Жучком, мабуть, від подруги життя, у маленькій кишеньці штанів, в якій звичайно носять годинник, і рахунок з кав'ярні. На носовичок можна було не зважати, як і на розкидані на столі дрібняки та напильничок для нігтів. Але на рахунку з кав'ярні був виразний штамп: «Дануся» — кав'ярня першої категорії».

Грудзінський ще раз протер очі і, натиснувши клавішу диктофона, звелів: