Єжи Данієль - Боротьба триває

— Приведіть чотирнадцятого, — наказав він.

— Це займе багато часу? — спитав старший групи.

— Ні. Документи вже готові. Нас попередили, що ви приїдете.

За десять хвилин у супроводі двох охоронців у кабінеті з'явився Роберто. Він і ті, що чекали на нього, подивились один на одного. Черговий офіцер дав одному з прибулих пакунок з речами Роберто.

— Ось і все, — мовив він.

— Ходімо! — наказав старший групи.

Попереду йшли два офіцери, за ними Роберто, а слідом черговий офіцер і третій з прибулих офіцерів держбезпеки. Коли вони вийшли з будинку, водій відчинив задні дверцята. Один з офіцерів обійшов машину й сів на заднє сидіння. Роберто вмостився поряд з ним. По другий бік від Роберто зайняв місце ще один офіцер. Дверцята були зачинені, скло підняте й замкові кнопки опущені. Все було готове.

Біля входу в будинок двоє офіцерів потиснули один одному руки. Водій завів двигун. Старший групи сів біля нього. Зачинивши дверцята, він уважно подивився на Роберто та його сусідів, потім поклав згорток з речами Роберто на коліна й кивнув водієві. Машина рушила. Проїхавши хвилин десять гаванськими вулицями, вона звернула на проспект Ранчо Бойєрос.

Щойно вийшовши з камери, Роберто подумав про втечу, але одразу побачив двох озброєних бійців охорони. Ішов він не кваплячись. Дорогою завважив, що всі вікна заґратовані, а в кінці коридора стояв озброєний вартовий. «Ні, тут щонайменшої можливості», — вирішив він.

Тепер, у машині, в Роберто знову виник замір втекти. Він утупився поглядом у потилицю офіцера, що сидів біля шофера, й думав: «Напевно, начальник…»

Роберто подивився на водія. У того по м'язистій шиї збігали краплі поту. «Дужий негр», — подумав він і почав дивитись у вікно. Але думка про втечу не полишала його. Погляд спинився на ручці дверцят. Якщо її повернути, дверцята відчиняться, але замок замкнений і скло підняте, та й по боках сидять. «Тут теж не пощастить», — зітхнув він, глибше сів на сидінні, і саме тоді йому спала цікава думка.

— Чи не почастуєте сигаретою? — спитав Роберто.

Офіцери подивились на нього. Той, що сидів попереду, кивнув головою на знак згоди, й офіцер поряд з Роберто дістав з кишені пачку «Популарес». Другою рукою він спирався на дверцята.

Роберто взяв сигарету: наручників на ньому не було. Офіцер на передньому сидінні обернувся й підніс запальничку.

— Дякую.

По якомусь часі на кінці сигарети нагорів попіл. Роберто простягнув руку струсити його в попільничку в дверцятах. Офіцер, що сидів поряд, перехопив його руку.

— Попіл треба струсити, — тихо мовив Роберто.

Офіцер відкрив кришку попільнички. Без поспіху Роберто, скинув попіл і знову сів, як і досі.

Роберто розрахував точно: охоронці дали йому закурити. Тепер він почав психологічну підготовку. Кожен його порух привертає увагу, але якщо рух повторити кілька разів, то поступово пильність притупиться. Тоді й можна буде спробувати втекти.

Роберто вже кілька разів прикидав відстань до водія.

«Найліпше, коли їхатимемо на великій швидкості», — міркував він. У цю мить машина різко загальмувала на червоне світло світлофора. «Треба припекти йому недокурком шию. Це місце дуже чутливе», — продовжував він обмірковувати свій план.

Загорілось зелене світло, машина рвонула з місця, На кінці сигарети знову утворився попіл, і Роберто знову простяг руку до попільнички. Цього разу офіцер лише глянув на Роберто, але руки не спинив.

«Усе йде як слід. Треба припалити водієві шию зразу, як струшу попіл. Так буде болючіше», — розмірковував Роберто.

Він зайняв колишню позицію й зирнув на сигарету; Лишалася ще половина. Після глибокої затяжки вона покоротшала. Знову з'явився попіл.

«Від болю він різко загальмує. Нас усіх кине вперед, Однією рукою треба відімкнути замок, а другою повернути ручку», — думав далі Роберто.

Машина звернула праворуч і помчала по проспекту Сальвадора Альєнде. Водій маневрував між машинами й, регулюючи швидкість, намагався під'їжджати до світлофорів на зелене світло.

Попіл на сигареті наростав. Треба було струсити його. Роберто краєм ока глянув на офіцерів поряд себе. «Тікатиму через ліві дверцята», — подумав він і посунувся на сидінні.

І тут сталося непередбачене. Офіцер дістав сигарету. Роберто вже потягся до попільнички, коли почув:

— Не кидайте недокурок. Я хочу припалити. Сірники закінчилися.

Роберто розгубився, коли офіцер перехопив його руку з недопалком. Нічого не вдієш, Роберто віддав докурену сигарету й відкинувся на сидінні. Офіцер прикурив і поклав недопалок у попільничку.