Єжи Данієль - Боротьба триває

— Будь там. Я зараз приїду.

У трубці клацнуло. Роберто перейшов вулицю й сів у сквері на лаві. Дуже хотілося курити.

«А як же він мене впізнає? Адже він не бачив мене, а я його», — подумав Роберто.

Збентежено озирнувшись, він знову почав міркувати: «Через хвилювання я не сказав, як мене пізнати. Він приїде сюди. Отже, його слід чекати за п'ятнадцять чи двадцять хвилин, ну, за півгодини. Залежно від того, де він живе… Судячи за номером, начебто на Ведадо або Нуево-Ведадо. Такі самі номери і в районі зоопарку. Якщо не змінили».

Робертові роздуми урвав поліцейський, що з'явився на розі. «Ось, значить, яка в них нова форма», — відзначив Роберто, уважно роздивляючись поліцейського, аж поки той пішов зі скверу.

На сусідню від Роберто лаву сіла дівчина і ввімкнула транзистор. Заслухавшись музикою, Роберто не зразу й помітив, як біля сквера зупинився чорний «форд».

Д-45 вийшов з машини й неквапом рушив по скверу. Ковзнув поглядом по людних чергах на автобуси до пляжу. Потім пильно оглянув сквер і побачив Роберто. Помітивши неподалік нього дівчину, Д-45 підійшов до неї:

— Ви дозволите сісти?

Дівчина взяла приймач і поставила собі на коліна.

— Дякую.

— Нема за що.

Роберто бачив, що якийсь незнайомець сів поруч з дівчиною, і єхидно всміхнувся. Дівчина подивилась по боках і, переконавшись, що решта лав вільні, встала й пішла.

Д-45 дістав сигарети й почав обмацувати свої кишені, шукаючи сірники. Потім з сигаретою в роті підійшов до Роберто:

— У вас не знайдеться сірників, товаришу?

— Ні, нема.

— Ну, тоді… ні я, Пеке, ні ти, Роберто, обидва не зможемо закурити.

Роберто примружився і звів на співбесідника погляд, сповнений подиву, цікавості й… недовіри. Не даючи йому довго роздумувати, Д-45 мовив:

— Іди цією вулицею вниз. Моя машина — чорний «форд». Зараз не дивись на неї. Сядеш, коли я проїжджатиму повз тебе.

Д-45 попрямував до крамнички на розі по сірники. А ще через кілька хвилин Роберто вже сидів у чорному «форді».

Один з офіцерів, що їхали «альфою», поволі розтулив очі й кілька хвилин лежав нерухомо, згадуючи подробиці аварії. Потім спробував підвестися з ліжка. Це йому вдалося з великими труднощами. Боліли ноги, опухли руки.

Він через силу дістався до дверей і відчинив їх. Лікар здивовано подивився на нього і, схопивши під руки, повів до стільця.

— Я…

— Так, ми вже знаємо. Ми зібрали ваші речі.

— Мені треба зателефонувати.

— Який номер?

— Сорок…

Лікар набрав номер і передав трубку. Чекаючи зв'язку, потерпілий спитав:

— Що з іншими товаришами?

— Один лежить поверхом вище. Двох інших відправлено в лікарню імені Фахардо.

— Живі?

— Так, живі всі. В одного переломи ніг, у другого — переломи рук. Менше всього дісталося вам і тому, що нагорі.

— Скільки часу я тут?

Лікар глянув на годинник:

— Майже…

— Алло! Рамос? Це я, Рамірес. Зачекай хвильку. — Офіцер запитально подивився на лікаря: — Який зовні той, що нагорі?

Лікар докладно описав його прикмети. У офіцера не лишалося сумнівів: Роберто.

— Товаришу капітан, ми потрапили в аварію. Я зараз у… — Він знову подивився на лікаря, — у клініці на вулиці Корралес. Роберто тут. Решта всі в лікарні імені Фахардо.

Через кілька секунд Рамірес поклав трубку і попросив:

— Лікарю, підіть нагору й перевірте, в якому стані потерпілий. За ним треба встановити посилений нагляд. Візьміть кількох людей і розмістіть цього суб'єкта тут. А мені дайте, будь ласка, пістолет.

Лікар приніс офіцерові пістолет і пішов виконувати його доручення. Минуло десять хвилин, що здавалися Раміресу нескінченними. Нарешті двері різко розчахнулися й до кабінету влетів схвильований лікар.

— Його нема! — вимовив він.

Лейтенант зблід:

— Як нема?

— Нема, та й годі. Медсестра каже, що бачила його хвилин двадцять тому.

Двері знову відчинились, до кабінету зайшли Агілар і ще два співробітники держбезпеки.

— Як ти себе почуваєш?

— Дякую, товаришу капітан, добре.

— А решта?

— У них переломи. Їх відвезли в лікарню імені Фахардо. — Рамірес уважно подивився на капітана: — Товаришу капітан, у мене кепська новина.

— Що таке?

— В'язень утік.

— Що?!

— Утік з півгодини тому.

Опанувавши себе, Агілар спитав:

— Телефон працює?

— Так, — відповів лікар.

Агілар набрав номер.

— Рамосе, це я, Агілар. Роберто втік півгодини тому. Ні, більше нічого не знаю. Гаразд. Іду.

— Я з вами, товаришу капітан. Мені вже легше.