Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Кілька молодиків вийшли з бару, і Блікеру видно було, як вони стоять на широкому тротуарі, роздивляючись довкола — відчужені один від одного настільки ж, наскільки ще годину тому були згуртовані. Чим це пояснювалося? Взаємною зневагою чи небажанням коритися будь-чиїй волі, окрім своєї? Блікер посміхнувся, згадавши Сімпсонові балачки про дисципліну.

— Тепер їм потрібні жінки, — сказав хлопець.

Блікер устиг забути про нього, і ці несподівані слова, сказані нормальним голосом, злякали його. Він зразу ж подумав про Кеті — але Кеті була в безпеці у своїй кімнаті, може, вже навіть спала. Він вийняв з жилетної кишені годинник і, подивившись на нього, мовив:

— П'ять хвилин на одинадцяту.

— Нащо вони це роблять? — повів далі хлопець. — Невже не можна обходитися без свинства? Вони тільки й знають, що витріщатися до офіціанток. А як надудляться пива, то починають лапати їх… це ж просто…

Від збентеження Блікера аж пересмикнуло. Він дивився хлопцеві просто в очі й бачив, як вони червоніють і наповнюються слізьми, немов уражені потворним і жаским видовищем. Цей вибух явно дитячих емоцій не міг не викликати гострого співчуття, але разом із жалем Блікер відчув і зневагу до чоловіка, який дозволяє собі виявляти таку одверту слабкість перед незнайомцем. — Пробачте, — сказав хлопець.

Він схопив зелені окуляри й похапцем надів їх, сховавши очі. Блікер підвівся й подивився на молодиків, що стояли посеред бару. Вони ковзали поглядом по кімнаті, але хлопця в кабінці, здавалося, не помічали. Блікер їх розумів. З-поміж них усіх цей хлопець один міг спілкуватись із сторонніми. Бо серед них він був чужий. Чужий та й годі.

Блікер вийшов з бару й рушив вулицею до готелю. Ніч була ясна, прохолодна, і в повітрі стояв ледь чутний запах пустелі — піску, розжареного каміння, кисло-солодких рослин, що обходяться без води, і навіть сонця, яке пропалює землю, щоб бодай ненадовго сховатися в ній.

Вулицею прогулювалося кілька жителів містечка, приваблених появою чогось незвичного: зустрічаючи їх, Блікер неприязно думав, що за їхніми поблажливими посмішками ховається хижа, кровожерлива цікавість.

До готелю лишилося кроків п'ятдесят, коли він почув — чи, може, йому тільки здалося, що почув, — автоматні черги. Хоч який знайомий був йому цей звук, звичним він для нього не став, і в першу мить, як і колись, налякав його.

Потім Блікер побачив мотоцикл, що, їдучи посеред вулиці, гучно стріляв вихлопною трубою, супроводжуваний сміхом, свистом і веселою лайкою. Блікер, заспокоюючись, поволі видихнув повітря. Другий мотоцикліст розганявся за першим, і ще четверо чи п'ятеро молодиків відкочували машини від бровки і, підстрибуючи, всією вагою тіла натискали на стартову педаль. Тим часом перші два мотоциклісти, промчавши до кінця вулиці, тепер повернули назад і їхали назустріч тим, що розганялися. За кілька секунд почувся нестерпно пронизливий скрегіт металу об метал, переднє колесо однієї з машин вивернулося і водій її вилетів з сідла й покотився по асфальту до канави.

Озирнувшись, Блікер побачив по той бік вулиці, навпроти бару Каннінгема, ще одну групу, молодиків — вони вимахували руками, вітаючи переможця. Хлопець, що вилетів із сідла, блював у канаву. Блікер квапливо подався до готелю. Коли він піднявся на веранду, з вестибюля назустріч йому сипнув гурт мотоциклістів; вони відштовхнули його до поруччя, один з них упав, і лежачого хтось стусонув ногою так, що той покотився зі сходів. Намагаючись утриматися за поруччя, Блікер зламав собі ніготь. Він трохи постояв, опановуючи себе, а тоді ввійшов до вестибюля.

Стіл у вестибюлі був перекинутий догори ніжками, навколо валялися на підлозі журнали. Під ногами хрустіли скалки шибки, вибитої з однієї стулки дверей. Якийсь мотоцикліст вивалився з бару — головою вперед, на зігнутих ногах, — і з розгону гепнувся долілиць. З рота й носа в нього полилося пиво, розтікаючись жовто-зеленою калюжею по килиму.

Завертаючи до бару, думаючи про Сімпсона й про те, що б він йому зараз сказав, Блікер побачив на сходах, які вели на другий поверх, двох молодиків і, перебігши вестибюль, звелів їм спуститися. Категоричний тон наказу змусив обох підкоритись; вони слухняно зійшли зі сходів і рушили до виходу, причому один пробубонів через плече: «Цить, татусю, не репетуй». Не так ці слова, як посмішки, якими вони обмінялися, розлютили Блікера. Коли вони зникли за дверима, він вибіг сходами нагору, відсапуючись, пройшов коридором і зупинився перед дверима доччиної кімнати.