Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Він не помітив, коли саме Кеті вмерла. Можливо, це сталося в ту мить, як він почув, що до містечка наближається мотоцикл, неймовірно самотній у нічній тиші. Незабаром по тому лікар прийшов знову — і сховав обличчя Кеті під важкою грубою ковдрою.

Блікер постояв, дивлячись на ковдру, ще не відчуваючи нічого, крім щемкої порожнечі в грудях, а тоді вийшов через вестибюль на веранду.

З десяток чоловік стояли на ній, повернувши голови туди, звідки наближався гуркіт мотоцикла. Обличчя в них були суворі, закам'янілі, та коли вони зустрічалися поглядами з Блікером, їхні очі на мить лагідніли, сповнюючись співчуттям.

З веранди Блікер бачив, як вулицею між розбитими вітринами ходять без видимої мети нашвидкуруч одягнені люди. Раз у раз нахиляючись, вони піднімали якісь речі, потім клали їх на землю, насуплено розглядали і піднімали знову. Вони поводилися, мов парії, що усвідомили безвихідність свого становища. Коли з північного краю вулиці з'явився мотоцикл, вони спершу зустріли його байдужими, наче неживими поглядами.

Та ось мотоцикліст зупинився перед готелем, зліз із машини й став на тротуарі, дивлячись угору, на веранду. І тоді люди, що блукали між руїнами, посунули до готелю.

Ті, хто стояв на веранді, завмерли, очікуючи, що буде далі. І ось Блікер, зробивши над собою помітне зусилля, спустився сходами й підійшов до мотоцикліста. Це був той самий хлопець, з яким Блікер розмовляв у барі. Окуляри й шолом висіли в нього на поясі.

— З мене годі, — мовив хлопець. — Я більше не міг. Через те й повернувся. — Він невідривно дивився на Блікера так, наче нікуди більше дивитись не наважувався. — Я нічого поганого не зробив. Ви ж пам'ятаєте, містере Блікер. Я навіть не пив.

Ця спроба обілити себе — і водночас ця готовність узяти на себе провину за чужі злочини — розлютила Блікера.

— Ти був одним з них, — сказав він.

— Так. Але після сьогоднішнього…

— Чому ти не зупинив їх? — скрикнув Блікер і почув шелестіння голосів у себе за спиною, чиєсь гаряче дихання в себе на потилиці. — Ти був одним з них. Ти міг би щось зробити. Але ти не зробив нічого!

— Що я міг? — відповів хлопець і, розвівши руки, позадкував, просячи співчуття в людей, які стояли за Блікером.

Ні через годину по тому, ні через багато днів Блікер не міг згадати, що саме він зробив. Якби хлопець не відступив отак, не звів руки… Блікер лежав на комусь і бив когось, і хтось, лежачи на ньому, бив його. А потім він стояв навколішки на тротуарі, пригортаючи голову хлопця до своїх грудей, намагаючись захистити його від ударів важких черевиків, і кричав, благав, молив, і врешті натовп розійшовся, і хтось допоміг йому віднести хлопця, живого, але страшенно побитого, на веранду, а трохи згодом уже Тіммонс із лікарем перенесли його до готелю.

Блікер сидів на горішній сходинці веранди й дивився на місяць, що вже схилявся до гірських хребтів на заході. Місяць не був ні туманно-романтичний, ні гнівно-червоний, а холодний, ясний, тверезий. І світло його, холодне й тверезе, висвічувало в Блікеровій душі те, що йому хотілося б приховати.

Він міг би сказати собі, що, втративши Кеті, він уже не боїться втратити себе самого. Ніхто б не поставив це йому за провину. Загибеллю Кеті він не міг би цілком виправдати те, що напав на хлопця і що бив його, вже лежачого, по-звірячому топтав… Це ж було, зрештою, так природно. Так само природно, як після кількох кухлів пива скочити на мотоцикл і заходитися руйнувати місто й убивати жителів. Блікера пересмикнуло. Ні, природного в цьому немає нічого — і не може бути.

Повільно підвівшись, він рушив через веранду до входу в готель.

Укласти мир з мертвими буде неважко. Але як укласти його з живими?

Переклав Мар Пінчевський

Був кінець літа, п'ята година дня, теплого, паркого, але ясного — лише на далекому обрії, над низьким Теннессійським узвишшям, яке на заході переходило в пласку рівнину, зависла тонка смужка хмар. Літак — реактивний «Боїнг-727», — ідучи рейсом Нью-Йорк — Новий Орлеан, на висоті 28 000 футів наближався до долини ріки Теннессі курсом на південний захід, і сонце, швидко опускаючись до виднокругу, освітлювало праву щоку другого пілота.

У вузькі двері з пасажирського салону до кабіни протиснувся радист. Поправляючи штани, він задоволено кивнув командирові екіпажу, вмостився в своєму кріслі, надів навушники й заходився крутити ручки приладів. Командир кілька секунд придивлявся до його спокійного, зосередженого обличчя, а тоді глянув через плече вниз. Там під сонцем зблиснула вода. Командир узявся за мікрофон, вимкнув тиху музику для пасажирів, привертаючи тим самим їхню увагу, і натис на кнопку, що перемикала радіо в салоні з магнітофона на мікрофон.