Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Раптом Блікер побачив Сімпсона — нерухому постать на білому мотоциклі, в шоломі й окулярах, — у колі світла під ліхтарем посеред вулиці. Певно, Сімпсон уже давно сидів там, але Блікер не помічав, бо в хаотичному русі на вулиці нерухомі об'єкти мовби розчинялися, ставали в певному розумінні невидимими. Тепер, побачивши його, Блікер відчув, як у грудях ворухнулася ненависть, гостра, мов ніж. У цю мить він міг би задушити Сімпсона — повільно, з насолодою вичавити з нього життя. Він бачив, що Сімпсон не робить жодних спроб приструнчити своїх бандитів, а просто чекає, поки вони переказяться.

Рвучко обернувшись, Блікер увійшов до вестибюля й підійшов до конторки, біля якої Тіммонс напосідався на помічника шерифа Кембелла.

— Ви наділені владою, — гримів Тіммонс. — Вийдіть і вистреліть кілька разів у повітря, поверх їхніх голів. А якщо це їх не зупинить…

Кембелл зацьковано подивився на Блікера.

— Може, спробувати взяти їхнього ватажка?..

— Ви викликали поліцію? — спитав Блікер.

— Так, машина вже виїхала, — відповів Кембелл.

Уникаючи Тіммонсових очей, він не зводив благального, нещасного погляду з Блікера.

— Ну, от що, — гостро сказав Тіммонс. — Досі було по-вашому, а тепер буде по-моєму.

Він рушив до дверей, але Кембелл, раптово розлютившись, ухопив його за руку.

— Не смій! Якщо ти почнеш стріляти…

Кембелл замовк із розтуленим ротом, і Блікер, обернувшись, побачив, що до вестибюля в'їздять двоє мотоциклістів. Вони зробили повільне коло, а тоді один з них газонув, скерувавши машину на них — плечі й обличчя в окулярах раптом розрослися до велетенських розмірів над широким кермом. Вони розбіглися хто куди — Блікер стрибнув за колону, Кембелл з Тіммонсом перескочили через конторку. Ревіння моторів жахало не менше, ніж скерована на них маса металу.

Блікер сам не знав, що змусило його перевести погляд 8 двох мотоциклістів на сходи. І він навіть не дуже здивувався, побачивши біля сходів Кеті. Певно, посеред усієї цієї веремії він підсвідомо думав про неї. Вона стояла там у своєму зеленому халатику, запнутому й підперезаному паском, і з-під нього виднілися білі пантофлі й рожевий край нічної сорочки. Волосся в дівчини було розпущене, й батькові здалося, що очі в неї примружені, хоч насправді вони були широко розкриті. Вона виглядає так, подумав він, наче оце щойно прокинулася, глянула, насупившись, на будильник і зійшла вниз посварити мене за те, що я так довго не лягаю спати. Він і гадки не мав, котра була година.

Блікер побачив — і Кеті, звісно, теж, — як мотоцикліст розганяє, кермуючи на неї, свою машину. Блікер закричав, не чуючи власного голосу. Дівчина ступила маленький крок назад і звела руки, наче цей жест міг захистити її від недолюдка на смертоносній машині, але в ту мить, на тій короткій відстані, ніщо вже не могло врятувати її.

А потім вона лежала, мовби горнучись до балясини поруччя, зігнута нога була оголена там, де колесо роздерло халат та сорочку, і стегно її заливала кров. Піднімаючи дочку за плечі, Блікер побачив, що волосся в неї теж липке від крові. І почув чийсь — не Кеті — розпачливий зойк.

Врешті прийшов лікар, і дівчину — голова забинтована, на ногах шини — перенесли до кабінету й поклали на канапу. Блікер сів скраю, тримаючи Кеті за руку, дивлячись на крейдяно-біле обличчя із заплющеними очима, які — він знав це — вже ніколи не розплющаться. Після першого побіжного огляду лікар звів голову, і Блікер, який теж схилявся над Кеті, з виразу його обличчя зрозумів, що стан її безнадійний і смерті чекати не довго.

Відвівши погляд від Кеті, Блікер побачив біля дверей Тіммонса. Той плакав: обличчя лишалося нерухомим, але сльози поблискували на щоках. Тіммонс незграбно махнув йому забинтованою рукою, і Блікер раптом згадав, як той спробував голіруч зупинити мотоцикл, який, розвернувшись, виносився з вестибюля слідом за першою машиною.

Жоден звук не долинав до кабінету з вестибюля, знадвору. На вулиці панувала цілковита тиша — неймовірна після гамору, гуркоту, брязкоту.

— Поліція прибула? — спитав Блікер.

— Мотоциклісти забралися геть, — відповів Тіммонс хрипким шепотом. А тоді додав: — Але їм не втекти, будьте певні.

Блікер побачив, як Тіммонс винувато опустив очі. Ні, поліція нічого не зробить. Ну, впіймає Сімпсона. Ну, стягне з нього компенсацію за сподіяну шкоду. І на тому все й скінчиться. Хто зможе розпізнати душогуба, який убив Кеті? Ніхто — ні він, ні Тіммонс, ні Кембелл. Усі вони були однаковісінькі — стандартні маріонетки, що свідомо відмовляються від власного «я» і прагнуть злитись у якусь міфічну істоту, у тисячоноге чудисько, яке нав'язуватиме свою волю решті суспільства. Якщо звинувачувати — то їх усіх, бо поодинці вони не існують.