Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

В суворій, переможній урочистості голосів було щось гнітюче. Поки Блікер ішов коридором і спускався сходами, пісня гриміла дедалі оглушливіше. Крім Сімпсона та двадцятьох його одноклубників, у барі було тільки троє місцевих, і серед них Ласаль. Побачивши в дверях Блікера, Сімпсон підвівся, підійшов до нього й жестом запросив у вестибюль, де можна було почути один одного.

— Сподіваюся, хлопці не заважають вам, — сказав він.

— Час іще ранній, — відповів Блікер.

— У такій великій і добірній організації, як наша, надзвичайно важливо підтримувати залізну дисципліну. І не менш важливо іноді надавати хлопцям змогу розслабитися.

— «Добірна» — це слово звучить вельми багатозначно.

— Так, у нас до вступників високі вимоги, — бундючно відповів Сімпсон.

— Уявляю собі!

Сімпсон посміхнувся.

— Я не розумію, що вас дратує, містере Блікер.

— Цей ваш клуб — він функціонує цілий рік, так?

— Так.

— І ви особисто працюєте в ньому постійно, так?

— Авжеж.

— Оце мені й не подобається, Сімпсоне. Просто й коротко кажучи, ви створюєте приватне військо. — Блікер постукав по футляру, що висів на Сімпсоновім плечі. — Військо, що має в своєму розпорядженні все — аж до географічних карт, аж до детальних відомостей про кожен населений пункт…

— Як на людину з вашим досвідом, містере Блікер, ви виявляєте дивовижну схильність до перебільшень.

— Ет, мені, зрештою, потрібне від вас тільки одне — щоб ви добре поводилися. Містечко наше мале, розгулятися нема де, і спати ми лягаємо досить рано. Прошу вас узяти це до уваги. А тим часом — розважайтеся. Проти цього ніхто тут не заперечуватиме.

— Тим більше, що ми за все платимо.

— Так, ви за все платите, — сказав Блікер.

Залишивши Сімпсона, він вийшов на веранду. Співи лунали і на вулиці, і в нього за спиною. Він постояв хвильку над сходами, дивлячись на місяць, що завис у небі, мов бруднуватий, але яскравий вимпел. Блікеру було тепер соромно, що він зірвався й наговорив усе те Сімпсонові. Це ж треба такого наговорити. «Приватне військо»! Певно, Сімпсон має рацію. Певно, він таки перебільшував. Але йому, тепер уже провінціалові, гидко дивитись, як люди зрікаються власного «я» заради того, щоб перетворитися на однаковісіньких автоматів. Одна річ — військова дисципліна на фронті, інша — в мирний час, у клубі. А втім, може, це й справді дитячі розваги — із симптомами хвороби зростання.

Блікер спустився з веранди й попрямував до бару Каннінгема. Там теж співали мотоциклісти, і він постояв, дивлячись на них крізь велике вікно й прислухаючись до маршового ритму хрипких і вже по-п'яному розчулених голосів. Потім, сам не знаючи навіщо, ввійшов до бару. Там було напівтемно й аж надто людно. Спершу він не помітив хлопця, що сидів сам-один у кабінці біля входу. А коли помітив, то здивувався, бо навіть здригнувся, усвідомивши, що в того на очах нема окулярів, що він їх зняв і поклав на стіл поряд із пляшкою кока-коли. Недовго думаючи, Блікер увійшов до кабінки й сів навпроти хлопця.

— Це місце вільне?

Спів лунав так голосно, що йому довелося кричати. Хлопець нахилив голову і всміхнувся.

— Сподіваюся, ми не заважаємо вам.

Блікер уловив слово «заважаємо» й заперечливо похитав головою. Він бачив, що хлопець ще молодий, років двадцяти п'яти, не більше, волосся чорне й пряме, коротко підстрижене, з рівним проділом, обличчя вилицювате, але не грубе, з коротким носом і широким ротом. Найпривабливіше в цьому хлопцеві, подумав Блікер, — це його очі, карі чи, можливо, темно-сірі, в двох неправильних овалах білої шкіри, що різко контрастувала із засмаглою шкірою лоба і щік. В окулярах він, певно, нічим не відрізнявся б від решти. Без окулярів це був симпатичний хлопець, цілком нормальний і приязний. Блікер показав на пляшку кока-коли.

— Ви не п'єте?

— Від пива мене нудить.

Блікер розчув лише слово «пиво» й побачив, як хлопець кумедно скривився. Вони сиділи, обмінюючись куцими фразами, супроводжуючи їх незграбними жестами, аж поки співи втратили свою злагодженість та піднесеність і захлинулися в кашлі й гаморі голосів. Мотоциклісти тепер поодинці тинялися по бару, декотрі підходили до стойки, лягали на неї грудьми і хрипким шепотом розпитували про щось бармена, інші переходили, заточуючись, від столика до столика, сідали і зразу ж підводилися, сходилися по двоє, по троє й тут-таки розходилися — неначе якась невідома сила зводила їх докупи, щоб вони відразу один від одного відштовхнулись. А були й такі, що просто стояли посеред приміщення й несамовито горлали, задерши обличчя до стелі.