Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Решту я поділив на дві групи. Одна харчуватиметься в кафе, а друга — в готелі «Пустиня».

— Що ж, правильно, — озвався Блікер. — Видно, ви знаєте наше містечко як свої п'ять пальців. І тих, хто в ньому живе. Бували тут раніше?

— Ми маємо плани всіх міст у цій частині Каліфорнії, сер. І, ясна річ, знаємо назви всіх пристойних готелів та прізвища їхніх власників. Я особисто перепустив би чарчину. Може, приєднаєтесь?

— Прошу, заходьте, — сказав Блікер.

Він постояв, дивлячись, як Сімпсон заходить до вестибюля й упевнено прямує до бару. Потім обернувся до Кеті — Тіммонс і Ласаль стояли, спершись на поруччя, позад неї, і в усіх трьох риси обличчя вже розпливалися в навальних каліфорнійських сутінках.

— Ти йди до кухні, Кеті, допомагатимеш там, — сказав Блікер. — Сьогодні тобі не варто прислуговувати в їдальні.

— Цікаво, як вони виглядають без отих окулярів, — мовила Кеті.

— Так само, як усі, — озвався Тіммонс. Йому було вже під тридцять, вдачу він мав грубувату, запальну, і часом його явно бентежило те, що він, такий дорослий, закохався в Кеті, ще майже підлітка. — Люди як люди, не з неба ж попадали.

— А як, вони кажуть, зветься їхній клуб?

— «Анджеліно», — відповів Ласаль.

— То вони, певно, з Лос-Анджелеса. Це ж треба! Може, мені слід прибратись у святкову сукню, громадянине полковнику?

— Марш на кухню й не вистромляй звідти носа, — наказав Блікер.

Він постежив за нею очима, аж поки вона зникла у вестибюлі, висока, струнка сімнадцятирічна дівчина, вродлива і загадкова, схожа на матір своєю норовливою, впертою вдачею. Блікерові раптом згадалося те, чого він намагався не згадувати, — як одного морозяного січневого ранку, два роки тому, її мати недбало кинула йому: «Я піду проїдуся верхи». І як її потім шукали в горах після того, як кінь повернувся сам, і як знайшли — із зламаним карком — у струмку під урвищем. На війні йому не вірилося, що він колись знову побачить свою дружину, а після війни гадалося, що ніщо вже не розлучить їх до самого скону.

Крутнувши головою, — неначе тим рухом можна струсити спогади так само легко, як собака струшує з себе воду, — Блікер рушив до бару, де за столиком чекав на нього Гар Сімпсон. Той чемно підвівся й стояв, поки Блікер не вмостився на стільці навпроти.

— Чи надовго ви до нас завітали? — спитав Блікер, надпивши зі склянки і втупивши погляд у Сімпсона.

— Вирушимо завтра вранці, — відповів той.

Як і решта мотоциклістів, Сімпсон був одягнений у коротку коричневу куртку, штани й сорочку кольору хакі, а на ногах у нього, як Блікер устиг помітити раніше, були невисокі чорні чоботи. Нашийна хустка і шкіряний шолом лежали на столі поряд зі Сімпсоновою склянкою, але своїх захисних зелених окулярів він не зняв — в тих окулярах і він, і всі його підлеглі здавалися таємничими болотяними істотами з величезними нерухомими очима без повік. У всякому разі, саме таким було перше враження Блікера — начебто й абсурдне, а проте, мабуть, ближче до правди, ніж до фантазії.

— І куди ж звідси?

— На північ. — Сімпсон дістав із футляра з біноклем, що висів у нього на плечі, згорнуту карту й розстелив її на столі. — Загалом кажучи, ми описуємо зараз дугу, нижня точка якої — Лос-Анджелес, а верхня — Фресно.

— Далеченько, як на мотоциклетний клуб.

— Ми маємо в своєму розпорядженні місяць, — пояснив Сімпсон. — Перший тиждень, щоправда, вже минає, але ми не поспішаємо, хочемо добре вивчити місцевість.

— Що ж вас цікавить насамперед?

— Дороги. Як мотоциклісти — а ви б не повірили, коли б я розповів вам, як швидко зростає наш клуб, — ми хочемо, природно, знати в Каліфорнії кожен путівець.

— Ясно.

— До того ж такі пробіги загартовують хлопців. Нашу американську молодь. Нашу надію на майбутнє. — Сімпсон суворо зсунув брови й ковтнув зі склянки, і Блікер відчув, що командир мотоциклістів не так гамує, як демонструє урочисте піднесення.

Сидячи за столиком, Блікер спостерігав, як Сімпсонові молодчики один по одному виходять із туалету й невимушено, але зберігаючи дисципліну, переходять до їдальні. Шоломи вони поскидали й почепили до пояса, всі як один ліворуч від пряжки, але, так само як Сімпсон, окулярів жоден не зняв. Цікаво, чи скидають вони окуляри бодай тоді, коли миються, подумав Блікер. І якого кольору під ними шкіра?

— Ну, я, мабуть, піду допоможу офіціанткам, — сказав він і підвівся. Сімпсон підвівся разом з ним. — То, кажете, це у вас загін «В»?

— Так точно. І ми вже формуємо загін «G». Не за горами той день…