Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Він весь напружився, коли передні колеса торкнулися ґрунтової дороги, — приготувався, що машину занесе, і вже відчув, як задню частину кидає ліворуч. «Ні, ні!» — вихопилося в нього, і ось машина вже мчить, виляючи, ґрунтовою дорогою, і Менн, притиснувши лікті до боків, щосили намагається приборкати її, а колеса розгладжують, розмазують колію, кермо виривається з рук, віконні шибки деренчать, і голову шарпає так, що, здається, вона от-от відірветься від шиї…

Грунтова дорога враз скінчилася, машина вимчала на рівне шосе, і Менн наважився глянути в дзеркало. Бензовоз трохи зменшив швидкість, але відстав не набагато; розгойдуючись, мов корабель у штормовому морі, він здіймав своїми величезними шинами довгий шлейф куряви. Менн щосили натис на акселератор, і машина набрала швидкість. Недалеко попереду починався добрячий крутий підйом: на ньому він ще більше відірветься від переслідувача. Посовавшись, він відчув, що промокла наскрізь нижня сорочка прилипла до тіла. В дзеркалі заднього огляду бензовоз саме вибирався на шосе. «Ну що, не вийшло, Сомерте? — зловтішно подумав Менн. — Можеш тепер насипати мені солі на хвіст».

Та коли його легковик подолав кілька перших ярдів підйому, з-під капота почала просочуватися пара. Менн аж закам'янів. Пара зробилася густішою, заклубочилася хмаркою туману. Менн перевів погляд на щиток. Червоне світло ще не з'явилось, але мало от-от спалахнути. Тільки цього бракувало — тепер, коли порятунок був уже близький! Дорога кривуляла довгим схилом. Зупинитися на ній він не міг. «А може, десь трохи далі враз розвернутись і помчати вниз?» — подумав він. Ні, дорога завузька, затиснута з обох боків укосами. Для розвороту з ходу нема місця, а для розвороту із зупинкою — часу. До того ж, помітивши, як він розвертається, Сомерт вискочить на праву смугу й піде на таран. «О господи!» — вихопилося в Менна.

Порятунку не було.

Чому він не послухався механіка ремонтної майстерні, коли той порадив йому замінити патрубок охолоджувальної системи?

На щитку блимнуло червоне світло, і він рвучко переставив важіль на найнижчу передачу, вилаявши себе: чому не зробив цього зразу? Схил попереду здавався нескінченним. А йому вже чути було клекіт у радіаторі. Скільки охолоджувача там лишилося? Пара густішала, затуманювала вітрове скло. Менн увімкнув двірники, й вони почали розчищати віялоподібні просвіти. Ні, охолоджувача має вистачити на те, щоб вивезти його на вершину. «А тоді що?» — мало не скрикнув він. Без охолоджувача машина — не машина, навіть коли їхати треба з гори вниз. Він глянув у дзеркало. Бензовоз явно відставав. Менн ладен був загарчати від невимовної люті. Якби не той клятий патрубок, він урятувався б!

А може, загальмувати, вискочити з машини й подертися схилом угору? Може, вискочити, поки не запізно? Ні, він не міг змусити себе натиснути на гальмо. Поки машина їде, поки везе його, він почуває себе бодай у якійсь безпеці. Хто знає, що станеться, як він покине її.

Менн зацькованим поглядом дивився на дорогу, намагаючись не помічати червоного вогника, що настирливо ліз у вічі. Ярд за ярдом машина його втрачала швидкість. «Довези, довези!» — благав він її, майже певний, що благає марно. Двигун працював із дедалі частішими перебоями, і булькання в радіаторі здавалося оглушливим. Тепер уже будь-якої миті двигун може захлинутися, і тоді машина зупиниться, здригаючись, і перетвориться — з Менном усередині — на нерухому мішень для вбивці. Менн спробував відігнати від себе цю думку, не думати взагалі.

Він уже майже добувся до вершини, але дзеркало показувало, що бензовоз поволі наздоганяє його. Він дужче натис на педаль, і двигун скреготнув у відповідь. Менн застогнав. Невже не дотягну? Господи, поможи мені! Ось він, перевал, уже зовсім близько. Ще ближче. Ще. Дотягни ж! Машина здригалась і брязкотіла, вповільнюючи рух, мастило, дим, пара вихоплювалися з-під капота. Двірники насилу встигали розчищати вітрове скло, і мовби їм у такт у Меннових скронях гучно й болісно пульсувала кров. Руки в нього заніміли, серце, здавалось, от-от розірветься. Дотягни, благаю тебе, господи, благаю тебе, дотягни, дотягни!

І машина дотягла й перевалила через вершину! В Менна з грудей вихопився переможний крик, коли перевал лишився позаду. Неслухняною, тремтячою рукою вимкнув передачу, і машина покотилася вниз. Радість його трохи остигла, коли він побачив, що попереду, скільки сягає око, громадяться один над одним гірські хребти. Та нехай! Головне, що перед ним зараз спуск, довгий-довгий спуск. Він» проминув знак: «Впродовж наступних 12 миль ваговозам не вимикати зчеплення!» Впродовж дванадцяти миль! На такій відстані ще багато чого може статися. Що-небудь повинно статися.