Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Менн подивився вперед. Хоч довкола височіли гірські хребти, саме шосе, скільки сягало око, було рівне. Менн постукав нігтем по важільцю сигналу, обмірковуючи, що робити. Певно, він міг би їхати на цій швидкості до самого Сан-Франціско, дотримуючись дистанції, яка дозволяла б уникнути найгустіших хмар вихлопних газів. Навряд чи водій бензовоза надумає зупинитися просто на шосе, щоб перепинити йому дорогу. А якщо цей тип з'їде на обочину, щоб пропустити його, Менн може й собі зупинитися на обочині. Поїздка буде нудна, зате безпечна.

Ну, а з іншого боку, може, варто ще раз спробувати випередити бензовоз. Сучий син явно домагається цього. Але ж такою махиною, думав Менн, маневрувати все-таки важче, ніж моїм легковиком. Уже хоча б за законами фізики. Він має наді мною перевагу в масі, зате поступається стійкістю — особливо це стосується причепа. Якщо ти їхатимеш зі швидкістю, скажімо, вісімдесят миль на годину й десь там попереду траплятимуться круті підйоми й спуски, — а вони, звісно, траплятимуться, — то бензовоз неодмінно відстане.

Інша річ — чи вистачить тобі витримки йти так довго на такій швидкості. Ти ж ніколи раніше й не пробував так розганятися. Та чим довше Менн міркував, тим більше подобався йому цей другий варіант.

І врешті він вирішив: «Уперед!» Оглянувши шосе, він рвучко натис на педаль газу й вискочив на ліву смугу. Наближаючись до бензовоза, весь напружився, чекаючи, що той загородить дорогу. Але бензовоз не звертав зі своєї смуги. Меннова машина порівнялася з його височенними колесами. Менн глянув на кабіну й прочитав на дверцятах прізвище «Сомерт». На мить йому стало моторошно — здалося, що на дверцятах написано «Смерть» — і він пригальмував. Та, прочитавши напис удруге правильно, він натис на газ. Коли бензовоз з'явився в дзеркалі заднього огляду, Менн завернув на свою смугу.

Його кинуло в дрож від змішаного почуття небезпеки й завзяття, коли він побачив, що бензовоз набирає швидкість. Тепер принаймні йому ясні були наміри ворога. А коли знаєш їх, та ще коли бачив ворога в обличчя й коли довідався, як його звуть, — страх перед ним усе ж таки меншає. Доти він був безликим, безіменним уособленням таємничого зла. Тепер же він набув принаймні конкретних людських рис. Ну, гаразд, Сомерте, подивимось, чи наздоженеш ти мене на своєму посрібленому катафалку, подумав Менн і наказав собі: «Жени!»

Спідометр показував лише сімдесят чотири милі на годину, й цього було замало. Тепер уже цілком холоднокровно Менн натискав на акселератор, позираючи то на дорогу попереду, то на спідометр, аж доки стрілка проминула цифру 80. Ну, Сомерте, сучий сину, тепер наздоганяй!

По хвилі він знову глянув у дзеркало заднього огляду. Що це? Невже бензовоз скорочує відстань? Він розгублено подивився на спідометр. Це ж треба — тільки 76! Він люто натис на педаль. Вісімдесят — ось твоя найнижча межа! Він шумно видихнув повітря.

Його увагу на мить привернула відкрита бежева спортивна машина, що стояла на схилі під деревом. У ній сиділа, розмовляючи, молода пара. Ще мить — і ті двоє в машині залишилися далеко позаду, ніби в іншому світі. Чи ж вони бодай глянули на нього, коли він проїздив? Навряд.

Менн здригнувся, коли по радіатору й вітровому склу перебігла тінь мосту. Судорожно ковтнув повітря і знову глянув на спідометр: 81. Він перевів погляд на дзеркало. Чи то йому здається, чи бензовоз справді наздоганяє його? Менн тривожно подивився вперед. Має ж десь там бути якесь містечко. Начхати на час — він зупиниться біля поліційного відділка й розповість про все. Чи повірять вони йому? Повірять, повірять. Бо нащо йому було б зупинятись і розповідати, якби це була неправда? Певно, на Сомерта в тутешній поліції давно заведено справу. Він жваво уявив собі, як полісмен каже: «Авжеж, цей псих давно у нас на прикметі. Кілька разів йому сходило з рук, але тепер він догрався, тепер ми йому спуску не дамо».

Менн стрепенувся і глянув у дзеркало. Бензовоз і справді поближчав. Скривившись, він глянув на спідометр і люто вилаяв себе:

— Йолопе, не лови гав!

Швидкість знову впала до сімдесяти чотирьох миль на годину. Стогнучи з досади, він наддав газу. Тисни, йолопе, витискай вісімдесят! Вісімдесят! За тобою женеться вбивця!

Його машина ніби влетіла в білу бузкову хмару} обабіч шосе нескінченними рядами тяглися квітучі кущі бузку. Недалеко від дороги стояла хижка з вивіскою «Свіжі квіти». А на квадраті коричневого картону, притуленому до стінки, нерівний напис пропонував «Поховальні послуги». Меннові раптом привиділося: він лежить у труні, обличчя нарум'янене, розфарбоване, як у манекена. В кімнаті задушливо пахне квітами. Рут і діти сидять у першому ряді, похиливши голови. Всі його родичі…