Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Коли у вас з'явиться й загін «Z» [10] Підрозділи американських військ позначаються літерами. Z — остання літера англійського алфавіту. , — підказав Блікер.

— І не тільки в Каліфорнії.

— Чи можна поцікавитися, де ще?

— В Неваді, Арізоні, Колорадо, Вайомінгу.

Сімпсон усміхнувся, і Блікер, обернувшись до нього спиною, пішов до їдальні, де заходився допомагати двом офіціанткам. Він наповнював водою склянки, додавав, де треба було, виделки, приносив з бару й розставляв кухлі з пивом. Поки він прислуговував, його чимраз більше дратували слова подяки — ввічливі, але цілком бездушні. Ті слова й кивки нагадували йому трюки, яких навчають звірів і які звірам дозволяють потім виконувати за умови, що глядачам гарантовано цілковиту безпеку. До того ж Блікерові не подобалось, як безцеремонно вони розглядали офіціанток, жінок старших за них і в містечку поважаних, а потім нахилялися над столом, голова до голови, й перемовлялися між собою так, наче всі їхні думки треба було зводити докупи, а потім ділити нарівно між усіма. Подальші спостереження переконали його в тому, що всі ті двадцятеро чоловік були насправді різновидами однієї особини, різновидами, що, за незначними винятками, не мали між собою істотних відмінностей. Певно, так здається через окуляри, вирішив він, бо вони приховують те, що є найвиразнішим і найпримітнішим у людському обличчі.

Блікер перейшов до кухні, нібито для того, щоб підсобити, але насправді — щоб побути біля Кеті. Дбайливий тато, поглузував він сам із себе, дивлячись, як дочка нарізає пиріг і кладе різноколірні клинці на білі тарілки із синьою облямівкою.

— То що, тату, який буде твій висновок? — Обличчя в Кеті було дуже поважне, але він бачив, що ця поважність удавана.

— Хлопці хоч куди.

— Еге ж. Ти вже викликав поліцію?

Він засміявся.

— Тобі б у покер грати.

— Покер — то дитяча забавка. — Вона переклала на тарілку останній шматок брусничного пирога. — Я спостерігала тебе крізь шибку в дверях. Виглядав ти так, наче вбирався сам-один штурмувати лінію Зігфріда [11] Оборонна лінія фашистського вермахту на схід від Арденн. .

— Отой Сімпсон…

— Що в ньому особливого?

— Слухай, пішла б ти до себе та почитала абощо.

— Тату, тату, ти ж тут єдиний справжній військовий. А вони всі — несправжні, вони олов'яні солдатики, не більше.

— Якби ж то вони були зроблені з олова!

— Гаразд. Я триматимусь якнайдалі від них. Присягаюся! — І Кеті провела в себе перед горлом кінчиком ножа.

Блікер перехилився через стіл і поцілував її в чоло, незграбно притримуючи рукою за плече.

Після вечері мотоциклісти перейшли до бару — перелилися з кімнати в кімнату з тією одностайністю, яка виказувала в них людей якщо не військових, то згуртованих, — і вмостилися там в одному кутку. Блікер подавав їм пиво, а вони сиділи із Сімпсоном у центрі й стиха перемовлялися напруженою скоромовкою, неначе обговорювали відомості, що не призначалися для стороннього вуха.

Потім Блікер на якийсь час покинув їх і піднявся нагору, до доччиної кімнати. Він не звик командувати дочкою, і його трохи бентежило те, що він сказав їй у кухні. Кеті перевертала комірці на його старих сорочках, користуючись портативною швацькою машинкою — його подарунком їй на останній, сімнадцятий день народження. Коли він увійшов, дочка саме розглядала одну із сорочок проти світла торшера, і він побачив, що комірець її майже прозорий. Ощадливість її матері в дрібницях — майже безглузда порівняно з безмежною щедрістю в справах важливих — не раз ставала предметом родинних жартів. І його охопила невимовна радість, чиста, як ковток кисню, коли він побачив, що дочка успадкувала цю материну рису. Не сказавши їй ні слова, він причинив двері й прийшов коридором далі, до своєї кімнати. Він теж повторювався в Кеті — повторювався в звичках і повадках, помітних тільки йому самому.

Блікер пробув у своїй кімнаті з годину, сидячи над бухгалтерськими книгами й раз у раз повертаючись думкою до Сімпсона. Потім його увагу привернули співи, що долинали невиразно й ніби нізвідки. Підвівшись, він підійшов до вікна, яке виходило на вулицю, і прислухався. Співали, певно, в барі Каннінгема, за квартал звідси. Якби голоси не звучали так грубо і хрипко, можна було б подумати, що то співають коло вогнища бойскаути: пісня була не так мелодійна, як ритмічна, не так задушевна, як збудлива. А потім та сама пісня вибухнула і в нього під ногами, в барі готелю, — і з такою силою, що кілька перехожих на вулиці зупинились мов укопані, а тоді з розгубленими посмішками повернули голови до веранди.