Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Автозаправники вже завершували свою роботу; коли автобус з пасажирами від'їхав, його місце зайняв легковий фургон, з якого вийшли двоє чоловіків.

Один тримав у руках малий парашут і дорожню сумку; другий ніс більший парашут. Вони піднялись алюмінієвим трапом, не заходячи до середини літака, поклали свою ношу на підлогу, кивнули блідій Кларіссі, тільки подивилися в напрямку туалету й почали спускатися. Вони виглядали як агенти ФБР і, власне, агентами ФБР і були.

Із своєї кабіни командир екіпажу Літлджон постежив за ними, а коли їхній фургон, розвернувшись, від'їхав, — підніс до уст мікрофон.

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Що робимо далі?

— Хвилинку… — Запала довга мовчанка. Внизу автозаправники втягували в себе трубопроводи, мов чудовиська, що ковтають величезні макарони. Нарешті Кларісса заговорила — Командире, він хоче, щоб спочатку ми взяли курс на Майамі. Він хоче, щоб ми йшли на мінімальній швидкості — миль двісті на годину, не більше — й на висоті дві тисячі футів. І щоб задні пасажирські двері іззовні не взяли на клямку…

На диспетчерському пункті почули це і втрутилися в розмову.

— Командире, з вашого літака можна стрибати з парашутом?

— Саме з мого — можна, — відповів Літлджон. — Видно, через те він і обрав сімсот двадцять сьомий. З сімсот сьомого чи сорок сьомого він стрибнути б не зміг. Певно, знається на льотній справі. Або посидів над книжками, готуючись до цього трюку.

На диспетчерському гмукнули.

— За чверть мільйона доларів можна й над книжками посидіти. І навіть уперше в житті стрибнути з парашутом. У тих списках парашутних клубів, що їх ми встигли переглянути, такого прізвища нема.

— Можливо, він це прізвище взагалі вигадав.

— Атож, можливо, що й вигадав. Чи не страшна розгерметизація на такій висоті — коли він відчинить двері?

— Ні, на висоті двох тисяч футів не страшна. І Флорі-да — суцільна рівнина. До того ж, якщо ви навіть візьмете ті двері на клямку, він однаково зможе відчинити двері аварійного виходу. — В голосі Літлджона вже бриніла напруга — давалося взнаки задовге чекання. — Ну, то що ми вирішуємо?

Після тривалої мовчанки озвався новий голос:

— Командире, з вами говорить майор військово-повітряних сил Віллобі. Ви особисто маєте якісь пропозиції?

— Ну, — спроквола проказав Літлджон, — почнемо з того, що полетимо над морем; у воду він не стрибне. Це дасть вам можливість підняти кілька літаків і перехопити мене де-небудь у дорозі. Звісно, довго летіти над водою він нам не дозволить, але того часу може якраз вистачити, щоб організувати супровід. А супровід — це вже щось.

Тут втрутився другий пілот — хлопець з неабияким воєнним досвідом.

— Якщо він зважиться на затяжний стрибок — хоча б на п'ятсот футів — вони його вночі нізащо не помітять.

— Ну, тут діло таке: догнав не догнав, а погнатися можна.

— Гаразд, я цю пропозицію приймаю, — сказав майор Віллобі. — Я постараюся розчистити для вас якнайдовший коридор понад берегом. Всі літаки з вашої дороги я відведу — хоч загалом між аеропортами ваш маршрут буде набагато нижчий від рейсових. Постарайтеся продержатись над водою до Дейтони. Ми забезпечимо супровід щонайпізніше з Дейтони. Згода?

— Згода.

— Командире, — тривожно озвалася Кларісса. — Він починає нервуватися.

— Скажи йому, що ми вже вирушаємо, — відповів Літлджон і натис на кнопку стартера.

Велика машина розвернулася, рушила смугою, набираючи швидкості, відірвалася від землі й почала круто набирати висоту. Вогні міста швидко відбігали геть, а потім мовби сплющилися, коли «Боїнг» ліг на курс. Літлджон повів літак над морем, тримаючись за якусь милю від берегової лінії. З Джексонвілла по радіо спитали:

— Що поробляє наш герой?

— Біс його знає, — відповів Літлджон. — Гадаю, він от-от вийде з тієї тісної кабінки й відразу побачить, що ми летимо над водою. А тоді… — Він знизав плечима, і це відчулося в його голосі. — А тоді подивимося, що він зробить.

— Ви ж ні в якому разі не вимикайте зв'язку з нами.

— Могли б і не казати.

— Командире!

— Слухаю, Кларіссо.

— Він готується вийти.

Літлджон квапливо заговорив:

— Кларіссо, шнур від твого мікрофона дотягнеться до другого крісла від проходу. Я наказую тобі сісти там і пристебнутись, а Міллі нехай сяде й пристебнеться в першому кріслі, як тільки вийде. Мені однаково, як стрибатиме той тип — вперед ногами чи сторч головою, але я не хочу, щоб ви з Міллі важили життям коло відчинених дверей. Ти мене зрозуміла?