Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Менн кинув погляд на спідометр. Понад шістдесят миль на годину — на звивистій дорозі під гору швидкість досить небезпечна. Але в бензовоза вона була куди більша, судячи з того, як швидко скорочувалася відстань між ними. Менн судорожно ковтнув, нахиляючись праворуч на крутому повороті. «Ні, цей тип таки божевільний!» — подумав він.

Звівши очі, він побачив за півмилі попереду роз'їзд і вирішив скористатися з нього. В дзеркалі заднього огляду йому тепер видно було тільки величезну квадратну решітку радіатора. Він натис на педаль газу, і покришки його машини несамовито завищали на новому крутому віражі, де — подумалося йому — бензовоз не міг не пригальмувати.

Менн аж застогнав, побачивши, як легко долає той поворот його переслідувач — тільки крен цистерн засвідчив про відцентрову силу, що навалилася на них. Закусивши тремтячі губи, Менн кинув машину в новий віраж і, вивівши її на вже прямий спуск, ще дужче натис на акселератор. Стрілка спідометра підібралася до цифри 70. Менн ніколи не їздив на такій швидкості!

У розпачі він побачив, як промайнув праворуч роз'їзд. Але на такій швидкості він однаково не спромігся б з'їхати з шосе: машина перекинулася б. Сто чортів, що йому треба, тому сучому синові? Менн кілька разів посигналив у безсилій люті. Потім, рвучко крутячи важілець, опустив шибку вікна, висунув ліву руку й замахав нею, долонею назад.

— Відчепися! — загорлав він. І знов натис на сигнал. — Відстань, відчепися, чортів придурку!

Бензовоз уже майже наздогнав його. «Він уб'є мене!» — нажахано подумав Менн. Він посигналив ще кілька разів, але тут йому довелося вхопитись обіруч за кермо, щоб подолати ще один поворот. Зиркнувши в дзеркало, він побачив у ньому лише нижню половину решітки радіатора й водночас відчув, що от-от втратить керування. Задні колеса почало заносити, і він мерщій попустив педаль. Покришки знову зчепилися з дорогою, і машина стрибнула вперед, відновлюючи швидкість.

Менн побачив попереду кінець схилу, а трохи далі — будинок з вивіскою «Кафе Чака». Бензовоз знову наздоганяв його. «Мана якась!» — подумав Менн, охоплений і люттю і жахом водночас. Шосе збігло на рівнину. Він наддав газу: 74… 75… Менн приготувався, намагаючись вести машину якнайближче до обочини.

Бац! — і він почав гальмувати, а тоді крутнув кермо праворуч, кидаючи машину на відкритий майданчик перед кафе. Він скрикнув, коли машину почало заносити, повело юзом. Крути, крути кермо в тому ж напрямку! — майнуло у нього в голові. Задні колеса виляли з боку в бік, здіймаючи фонтани камінців, хмари куряви. Менн трохи сильніше натис на педаль гальма, викручуючи кермо то в один, то в другий бік. Машина почала стабілізуватись, і він ще дужче натис на гальмо, кутиком ока помітивши, що бензовоз з причепом промчав далі по шосе. Рух машини Мекни помалу вирівнювався, але вона все ще виляла й мало не зачепила бортом один з автомобілів на стоянці перед кафе. Аж тепер він натис на гальмо до упору, задні колеса занесло праворуч і, прокресливши ними мало не півколо — голова мотнулася так, аж у карку заболіло, — машина зупинилася кроків за тридцять від кафе.

Менн сидів у лункій тиші, заплющивши очі. Серце важким молотом било в ребра. Він ніяк не міг звести дух. Якщо мені судилося мати інфаркт, то, певно, зараз я його дістану, подумав він. За кілька хвилин він розплющив очі, приклав праву долоню до грудей. Серце досі шалено стугоніло. Воно й не дивно, сказав він собі. Не щодня ж тебе намагаються розчавити бензовозом.

Він смикнув ручку, відчинив дверцята, подався був уперед і здивовано гмукнув, коли запобіжний ремінь не відпустив його. Тремтячими пальцями він натис на кнопку, відстебнув ремінь і розняв пряжку. Потім подивився на кафе й подумав — цікаво, як вони там сприйняли мою циркову появу.

Спотикаючись на ватяних ногах, він рушив до входу. У вікні біля дверей висів напис: «Ласкаво просимо водіїв вантажного транспорту». Від цих слів Меннові стало не по собі. Пощулившись, він відчинив двері й увійшов, намагаючись дивитися поверх відвідувачів. Він був певен, що всі вони витріщаються на нього, але йому зараз бракувало сили зустріти їхні погляди. Отак, дивлячись просто себе, він перейшов зал і зайшов до чоловічої вбиральні.

Схилившись над раковиною, він відкрутив правий кран, набрав у жменю холодної води і хлюпнув собі в обличчя. М'язи живота в нього тремтіли, і він ніяк не міг те тремтіння подолати.

Випроставшись, він висмикнув зі скриньки кілька паперових рушників і, кривлячись від їхнього запаху, витер обличчя. Потім кинув намоклі клапті паперу в кошик під раковиною й подивився на себе в дзеркало. «Ну що, живий, Менне?» — спитав він себе й кивнув: «Живий!» Тоді через силу проковтнув слину, дістав з кишені металевий гребінець і пригладив волосся. Отаке воно, наше життя, міркував він. Ніколи не знаєш, звідки на тебе нападуть. Живеш собі з року в рік, гадаючи, що існують речі святі й недоторканні. Як-от право їздити громадськими шляхами, не боячись, що хтось спробує задавити тебе. До нього звикаєш як до чогось цілком природного. А тоді раптом — бац! — і все летить шкереберть. З тобою трапляється якась жахлива пригода, і все, у що ти вірив і що цінував, розлітається вдрузки, і ти знов опиняєшся в джунглях, серед хижаків. «Людина — це напівангел, напівзвір». Де я таке читав? Його знову пройняв дрож.