Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Переклав Мар Пінчевський

Об 11-й годині 32 хвилини Менн обігнав автопоїзд.

Менн їхав на захід, до Сан-Франціско. Був четвер, день сонячний і, як на квітень, аж надто спекотний. Менн уже встиг скинути краватку і піджак, розстебнути комірець сорочки, відгорнути манжети рукавів. Сонце припікало ліву руку і навіть стегна крізь чорні штани. Їдучи цією шосейною дорогою з двобічним рухом, він протягом останніх двадцяти хвилин не бачив жодної машини — ні стрічної, ні попутної.

А потім попереду, на закруті дороги, що бралася вгору між двома високими пагорбами, виник той автопоїзд. Двигун його надривно стугонів, поряд бігла роздвоєна тінь. Тягач із причепом.

Менн особливо не приглядався до того автопоїзда. Наздогнавши його, він якийсь час їхав ззаду, понад осьовою. Знаки попереджали про круті повороти попереду, і він навіть не пробував іти на обгін, доки тягач з причепом не видерся на перевал. Коли ж той покотився вниз — шосе там плавно завертало ліворуч, — Менн, переконавшись, що шлях вільний, натис на педаль газу, виїхав на зустрічну смугу і вже тоді, як кабіна тягача з'явилася в дзеркалі заднього огляду, повернувся на свою смугу.

На обрії попереду громадилися гірські хребти, дорога вела до них по хвилях зелених пагорбів. Менн дивився на цю красу й стиха насвистував, радіючи швидкому руху й бадьористому шурхоту шин.

З'їхавши з пагорба, він промчав залізобетонним мостом і, глянувши праворуч, побачив висохле річище, всіяне камінням і рінню. За мостом, трохи обіч дороги, стояло містечко автопричепів. «Як можуть люди тут жити?» — подумав він. Далі попереду Менн побачив біля дороги кладовище домашніх тварин і всміхнувся. Може, мешканці причепів хочуть жити поблизу могил своїх улюблених собак і котів?

Шосе вирівнялося, сонце знову лягло на ліву руку й на коліна, і Менн дозволив собі трохи розслабитися. Цікаво, що зараз робить Рут, подумав він. Дітлахи, звісно, в школі й додому повернуться ще не скоро. Певно, Рут пішла по крамницях, четвер у неї —день покупок. Менн уявив собі, як вона котить візок проходом у магазині самообслуговування, раз у раз зупиняючись, щоб узяти щось із полиці. Ех, краще б він був зараз там, разом з нею, аніж тут, за кермом, на початку нового комерційного вояжу. До Сан-Франціско ще їхати й їхати. А там — три дні з ночівлею в готелі й харчуванням у ресторанах, три дні полювання на клієнтів без особливої надії на успіх. Він зітхнув, потім машинально ввімкнув радіо і, покрутивши ручку, настроївся на станцію, що передавала знайомі заспокійливі мелодії. Тихо мугикаючи їх собі під ніс, Менн майже невидющими очима задивився на дорогу.

Він аж підскочив, коли автопоїзд оглушливо прогуркотів зліва. Обігнавши його, тягач з причепом круто завернув на свою смугу, і Менн, насупившись, пригальмував, щоб збільшити дистанцію. «Що це вкусило його?» — сердито подумав він.

Машина попереду являла собою величезний шестивісний бензовоз із шестивісним причепом-цистерною. Менн бачив, що цей автопоїзд не новий, пом'ятий і подряпаний; дешева срібляста фарба на цистернах подекуди облупилася. Певно, водій сам фарбував їх, подумав Менн. Він ковзнув поглядом по червоних літерах напису «Вогненебезпечно», по скісних паралельних червоних лініях на виступах під цистерною, по масивних гумових щитках, які погойдувалися за задніми колесами, а тоді знову по червоних штрихах та літерах напису і, відзначивши подумки, що коли їх малювали, трафарет був перекошений, вирішив, що машина належить, мабуть, самому водієві, чоловікові, судячи з усього, не дуже заможному. Причіп мав каліфорнійський номерний знак.

Менн глянув на спідометр. П'ятдесят п'ять миль на годину — звична для нього швидкість на шосе. Певно, водій бензовоза витис усі сімдесят, обганяючи його. Лихач. От і вір після цього, що водії автопоїздів — люди обачливі.

Ох і смердить. Дихати нічим. Менн подивився на вихлопну трубу, що стриміла вгору ліворуч від кабіни тягача. Чорний дим клубочився з неї, хмарою стелився понад дорогою. Господи. У нас стільки галасують про забруднення повітря — і випускають на дороги такі-от ридвани.

Менн бридливо чмихав і кривився. Він знав: від смороду вихлопних газів його незабаром занудить. Треба вибиратися з цієї отруйної хмари — або знову йти на обгін, або пригальмовувати. Проте збавити швидкість він не міг: це означало б, що він запізниться, бо й так виїхав пізніше, ніж треба. Ні, п'ятдесят п'ять миль на годину — це найменше, що він може собі дозволити, інакше не встигне вчасно. Тож доведеться обганяти.