Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Менн спробував заспокоїтись і знайти всьому цьому якесь логічне пояснення. Може, це спека подіяла на водія бензовоза. Може, в нього підскочив тиск, розболілася голова, розладнався шлунок. А може, і те, і те. Або він посварився із своєю жінкою. Скажімо, через те, що учора ввечері вона йому відмовила. Менн спробував усміхнутись, але марно. Ет, причин може бути мільйон. Він простяг руку і вимкнув радіо. Бадьора музика дратувала його.

Протягом кількох хвилин він, зціпивши зуби в лютій гримасі, їхав за бензовозом. Коли ж сморід вихлопних газів зробився нестерпним, він, пересвідчившись, що зустрічна смуга руху вільна, подушечкою правої долоні на-тис на сигнал, дав газ і вимчав на осьову.

Бензовоз відразу повторив його маневр. Менн, проте, не звертав, тільки сигналив щосили й подумки твердив: «Геть з дороги, сучий сину!» Від напруги йому звело щелепи, зсудомило живіт.

— А-а, щоб ти пропав! — він завернув на свою смугу, тіпаючись від люті, і просичав — Клятий покидьок! — побачивши, як бензовоз займає своє місце попереду. — Ну, чого ти завівся? Через те, що я обганяв оці твої бочки на колесах? Тоді ти просто божевільний! — Менн похитав головою. — Атож, — мовив уже сам до себе. — Він псих. Іншого пояснення тут бути не може.

Цікаво, що робила б на його місці Рут. Певно, почала б сигналити й сигналила б без угаву, сподіваючись урешті привернути увагу полісмена. Він покрутив головою. Де вони в біса, ті полісмени? А втім, звідки їм узятись у цій пустелі? Верховна влада тут — шериф на старій шкапі.

Йому раптом спало на думку — а чи не міг би він обдурити водія бензовоза, обігнавши його справа. Вируливши ближче до обочини, він подивився вперед. Ні, не вийде, замало місця. Водій бензовоза міг би, якби схотів, запросто зіпхнути його з шосе — крізь оту дротяну огорожу. Менн пощулився. А той схотів би, можеш бути певен, подумав він.

Роздивляючись довкола, він тепер побачив, скільки всякого сміття накидано обабіч шосе: бляшанки від пива, цукеркові обгортки, стаканчики від морозива, зогнилі, коричневі клапті газет, розірване навпіл оголошення «Продається». Ось тобі маєш. Ось вам ваше гасло: «Бережіть красу Америки!» — саркастично думав Менн. Він проїхав повз валун, на якому білою фарбою було написано «Вілл Джаспер». Хто він у біса, той Вілл Джаспер? І що б він робив на моєму місці?

Раптом машина застрибала — Менн у першу мить злякано подумав, чи не спустила шина, а тоді побачив, що на цій ділянці шосе вимощене порозколюваними плитами з великими шпаринами між ними. Автопоїзд попереду теж трусило й підкидало, і Менн подумав: «Щоб тобі, гаде, очі повитрушувало!» Коли шосе круто завернуло ліворуч, він мигцем побачив обличчя водія в зовнішньому дзеркалі кабіни, але розгледіти його не встиг.

— Ага, — задоволено мугикнув він по хвилі, коли попереду відкрився довгий крутий підйом. Тут бензовозові доведеться збавити швидкість — тож десь можна буде обійти його. Менн натис на акселератор, скорочуючи відстань між машинами до мінімально безпечної.

На півдорозі до вершини Менн побачив попереду роз'їзд смуги зустрічного руху. Смуга була вільна, тож він дав повний газ, вискочив на неї, випереджаючи бензовоз, віддаляючись від нього вбік, а тоді зціпивши зуби, перескочив через обочину і вже з роз'їзду круто завернув праворуч. Хмари куряви знялися з-під коліс його машини, застеляючи бензовоз. Покришки шумно черкнули по кам'янистому грунті, та вже за мить знову рівно зашурхотіли по плитах шосе.

Менн глянув у дзеркало заднього огляду, і з горла його вихопився хрипкий, схожий на гавкіт сміх. Він хотів вирватися вперед. І не тільки домігся свого, а й збив он яку пилюку. Нехай тепер той гад нанюхається погані, нехай йому засвербить у носі! Менн кілька разів переможно, знущально посигналив. Ото ж бо, сучий виродку!

Він виїхав на вершину пагорба, і очам його відкрився чудовий краєвид: залиті сонцем гори й долини, коридор із темних дерев, квадратні ділянки чорного пару і яскраво-зелені клапті городів; а ген у долині — височенна водокачка. В Менна аж на душі потепліло від усієї цієї краси. Простягши руку, він знову увімкнув радіо; передавали музику, і він почав бадьоро підспівувати.

За сім хвилин по тому він проминув рекламний щит: «Кафе Чака». Ні, дякую, Чаку, подумав він. Попереду праворуч в улоговині стояв якийсь сірий будинок, а перед ним — чи то кладовище, чи то виставлені на продаж гіпсові статуї.

Почувши ззаду гуркіт, Менн глянув у дзеркало заднього огляду й обімлів від страху. Бензовоз мчав з гори, женучись за ним.