Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Ви мисливець, містере Гікок?

— Це його рушниця, Дікова. Вони з Девідом часом ходили полювати. Здебільшого на кролів.

То був дванадцятикалібровий «Севідж», модель 300. Приклад його прикрашала тонка гравіровка: фазани в польоті.

— Давно вона в Діка?

Це запитання вивело місіс Гікок з рівноваги.

— Рушниця коштує більш як сто доларів! Дік купив її на виплат, а тепер вони не хочуть узяти її назад. Ще ж і місяця не минуло, як її куплено, та й у ділі була тільки раз, коли ото вони з Девідом їздили до Гріннела полювати фазанів. Десь на початку листопада. Дік купив її на наше ім'я — батько йому дозволив, — отож і мусимо тепер платити. А Уолтер такий хворий, і стільки всього треба, і хтозна, де його взяти… — Вона затримала віддих, немов силкуючись спинити гикавку. — А може, все-таки вип'єте чашечку кави, містере Най? Я миттю приготую.

Детектив прихилив рушницю до стіни й відійшов від неї, хоч уже не сумнівався, що Клаттерів убито саме з цієї зброї.

— Ні, дякую, година вже пізня, а мені ще їхати до Топіки, — сказав він, а тоді зазирнув у свій записник. — Я хотів би перевірити, чи все правильно зрозумів. Отже, Перрі Сміт прибув до Канзасу в четвер, дванадцятого листопада. Ваш син сказав, що той приїхав забрати свої гроші в сестри, яка живе у Форт-Скотті. У суботу вони вдвох поїхали до Форт-Скотта і там заночували… Як я розумію, у Смітової сестри?

— Ні, — озвався містер Гікок. — Вони її не знайшли. Здається, вона виїхала звідти.

Най усміхнувся.

— Так чи так, а тут їх ту ніч не було. А наступний тиждень — тобто від п'ятнадцятого до двадцять першого — Дік і далі зустрічався з Перрі Смітом, але щодо всього іншого, наскільки ви можете судити, жив, як звичайно, — ночував удома й щодня ходив на роботу. Двадцять першого числа він зник, і Перрі Сміт також. Відтоді ви не мали від нього звістки? Він нічого вам не написав?

— Він боїться, — сказала місіс Гікок. — До того ж йому соромно.

— Соромно? Чого?

— Що він таке зробив. Що знову завдав нам горя. Отож і боїться, що ми йому не пробачимо. Та ми завжди пробачали. І тепер так буде. Ви маєте дітей, містере Най?

Він кивнув головою.

— Тоді ви нас зрозумієте.

— І ще одне запитання. Чи не маєте ви хоч якоїсь гадки, куди б він міг податися?

— Розгорніть карту, — відказав містер Гікок. — Тицьніть пальцем куди попало, — може, він якраз там.

Було вже надвечір, і чоловіка за кермом — уже немолодого торговельного агента, що його назвемо тут містер Белл, — змагала втома. Йому хотілося спинитись і трохи здрімнути. Та їхати лишилося всього сто миль — до Омахи, штат Небраска, де містилось правління великої м'ясоконсервної компанії, в якій він працював. Правила компанії забороняють роз'їзним агентам підвозити подорожніх, але містер Белл частенько нехтував цей припис, а надто коли йому ставало нудно й хилило на сон. Отож і тепер, забачивши край дороги двох молодиків, він одразу ж натиснув на гальма.

Вони справляли враження «пристойних хлопців». Вищий на зріст, хлопчина міцної будови, з коротко підстриженим рудуватим чубом і приємною усмішкою, поводився дуже чемно. Його товариш, «такий собі коротун», що тримав в одній руці гармонійку, а в другій розбухлу валізу, теж видавався «цілком симпатичним», хоча й трохи соромливим. У кожному разі, містер Белл, і гадки не маючи про наміри своїх пасажирів — задушити його поясом і, забравши машину й гроші, покинути мертвого серед прерії, — зрадів, що тепер буде з ким поговорити й розвіяти дрімоту.

Він одрекомендувався, тоді спитав, як звуть їх. Чемний молодик, що сів поруч нього, назвався Діком.

— А це Перрі, — сказав він, підморгнувши товаришеві, що вмостився позаду.

— Ну що ж, хлопці, я можу довезти вас до Омахи.

— Дуже вдячні, сер, — мовив Дік. — Нам туди й треба. Може, знайдемо там роботу.

А якої роботи вони шукають? Містер Белл подумав, що міг би їм посприяти. Дік відказав:

— Я першокласний фарбар автомобілів, а також механік. Заробляв завжди дай боже. Ми з дружком оце щойно з Мексіки. Думали там осісти. Та вони, хай їм біс, таку мізерію платять, що білій людині аж ніяк не прожити.

А, з Мексіки… Містер Белл пояснив, що колись провів у Куернаваці свій медовий місяць.

— Усе хотіли якось ще туди поїхати. Та коли в тебе п'ятеро дітей, не дуже помандруєш.

У Перрі, як він згадував потім, майнула думка: «П'ятеро дітей — ой, як погано!» Слухаючи самовдоволене Дікове патякання про його «любовні перемоги» в Мексіці, він думав, як усе це «не по-людському, бездушно» — вихвалятися перед людиною, котру збираєшся вбити, котра за десять хвилин має померти. Звісно, коли все вийде так, як замислили вони з Діком. А чого б не вийшло? Нагода чудова — саме такої вони чекали вже три дні, мандруючи попутними машинами з Каліфорнії до Невади, а тоді через усю Неваду й Вайомінг до Небраски. Та підхожої жертви все не траплялося. Містер Белл був перший заможний з вигляду й самотній переїжджий, що підібрав їх на дорозі. Досі їх підвозили водії вантажних машин, солдати, навіть два негри, боксери-професіонали, що їхали блідо-ліловим «кадилаком». А от містер Белл — це саме те, що їм потрібно. Перрі засунув руку в кишеню своєї шкіряної штормівки. Там лежав флакончик з таблетками аспірину й чималий, з кулак завбільшки, камінь з гострими краями, загорнутий у жовту ковбойську хустинку. Тоді розстебнув пояс — оздоблений бірюзою індіанський плетений пасок із сріблястою пряжкою, — зняв його і, скрутивши кільцем, поклав на коліна. Він чекав. Дивився на прерію обабіч дороги, награвав на гармонійці і чекав, коли Дік скаже умовну фразу: «Гей, Перрі, дай-но сірника». По тому Дік мав перехопити кермо, а Перрі — торохнути містера Белла загорнутим у хусточку каменем, «розчерепити йому голову». А тоді вже, звернувши на якусь глуху бічну дорогу, вони збиралися пустити в діло пасок з бірюзовими намистинами.