Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Записався тридцятого жовтня, — сказала господиня. — Вибув одинадцятого листопада.

Най поглянув на Смітів підпис. Цей химерний, кучерявий розчерк здивував його. Як видно, господиня помітила це, бо сказала:

— Еге ж… А послухали б ви, як він говорить. Слова, все якісь вигадливі, та ще й так поважно — ледве рота розтуляє. Ну чисто мов яка велика персона. А навіщо він вам, той малий поганець? Що він такого вчинив?

— Порушив умови дострокового звільнення.

— Еге ж! І через це ви прителіпалися сюди аж із Канзасу. Ну, нехай я дурна, то вже повірю вам. Але ви хоч іншим цього не кажіть. — Вона допила своє пиво й замислено крутила порожню бляшанку в ластатих руках з набряклими венами. — Та хоч би там що, а то напевне не бозна-яке діло. Де там йому! Не було ще людини, якій би я не склала справжньої ціни. А цей — просто малий поганець. Як він улещував мене, щоб не платити за останній тиждень!.. — Вона аж засміялася, згадавши про ті нісенітні намагання.

Детектив запитав, скільки коштувала кімната.

— Як і всі. Дев'ять доларів за тиждень. Плюс п'ятдесят центів застава за ключ. Тільки готівкою і тільки наперед.

— А чим він займався, коли тут жив? Чи є в нього друзі? — спитав Най.

— Ви що, гадаєте, я пильную кожного злидня, який у мене живе? — одрубала господиня. — Дуже вони мені потрібні, ці халамидники! У мене зять хіба ж така персона… — Тоді сказала: — Ні, нема в нього ніяких друзів. Принаймні я ніколи не бачила, щоб він з кимось водився. Останнім разом, коли був тут, то все чепурив свою тарадайку, вона отам на вулиці стояла. Старезний такий «форд» — ще чи не з тих часів, коли його самого на світі не було. То він заходився його фарбувати. Дах зробив чорний, а боки сріблясті. А тоді написав на шибі: «Продається». Спинився був якийсь дурень, то, я чула, давав йому сорок доларів — якраз на сорок більше, ніж та машина коштувала. А він правив не менш як дев'яносто. Казав, потрібні гроші на автобусний квиток. Уже перед тим, як пін виїхав, її нібито купив якийсь негр.

— Він казав, що йому потрібні гроші на автобусний квиток? А ви не знаєте, куди він збирався їхати?

Господиня вклала в уста сигарету й міцно стулила їх, не спускаючи очей з детектива.

— Давайте по щирості. Грішми тут пахне? Винагородою?.. — Вона чекала відповіді, та, не почувши її, як видно, подумки зважила всі «за» й «проти» і визнала за краще говорити далі. — Бо здається мені, хоч би куди він подався, це ненадовго. І, мабуть, думав ще вернутися сюди. Отож, гадаю, він не сьогодні-завтра може появитися. — Вона кивнула в глибину будинку. — Ходім, я покажу вам чому.

Сходи. Похмурі коридори. Най вдихав сморід, у кожному коридорі свій: карболовий дух убиральні, винний перегар, застояний сигарний дим. За одними дверима якийсь п'яний пожилець репетував і щось виспівував чи то з радощів, чи, може, з горя.

— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, п то враз вилетиш у мене звідси!.. — крикнула господиня. — Сюди, — мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло. — Онде, бачите — коробка. Він просив уберегти її, доки повернеться.

То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв'язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського заклинання: « Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати! »

Най розв'язав мотузку, розчаровано відзначивши про себе, що вузол не такий, яким убивці зв'язували Клаттерів. Тоді підняв стулки, і з коробки виліз тарган. Господиня роздушила його своєю позолоченою сандалетою.

— Еге! — вигукнула вона, стежачи, як Най обережно виймає і неквапливо оглядає Смітове добро. — Ач злодюга! Це ж мій рушник!

На додачу до рушника скрупульозний Най занотував у своєму записнику: «Брудна подушечка з написом «На спомин про Гонолулу»; рожеве дитяче укривало; штани військового зразка; алюмінієва сковорідка…» Серед інших речей у коробці була ще тека, повна фотографій, повирізуваних із спортивних журналів (важкоатлетичні вправи, виконувані спітнілими важкоатлетами), а також своєрідна аптечка в коробці від черевиків: різні засоби для зміцнення ясен і сила-силенна аспірину — не менш як десяток флаконів, декотрі вже порожні.

— Мотлох, — зауважила господиня. — Хоч зараз усе на смітник.

Здобич і справді була нікчемна, навіть для доскіпливого детектива. А проте Най почував себе задоволеним, бо всі ті речі — і засоби для зміцнення ясен, і засмальцьована подушечка «на спомин про Гонолулу» — давали йому певніше уявлення про їхнього власника та про його самотнє безрадісне життя.