Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

З Олейта Най повернув на північ і поїхав нерівними польовими дорогами. Під'їжджаючи до ферми Гікоків, він спинився біля кількох сусідніх садиб, нібито розпитати про дорогу, а насправді — довідатися щось про підозрюваного Річарда Юджіна.

— Дік Гікок? — сказала одна фермерка. — Вуха б мої не чули про Діка Гікока! Та знаю, знаю я цього бісового сина!.. Чи не крав, питаєте? То такий, що й з покійника потягне. А от мати його, Юніс, хороша жінка. Добра, щиросердна. Та й батько такий. Обоє вони прості, чесні люди… А той Дік згнив би вже у тюрмі, тільки ніхто в околиці до суду не хотів позивати. Батьків його жаліли…

Уже посутеніло, коли Най постукав у двері пошарпаного негодами чотирикімнатного фермерського будиночка Уолтера Гікока. Здавалося, господарі чекали такого візиту. Містер Гікок запросив детектива до кухні, а місіс Гікок запропонувала йому кави. Мабуть, коли б вони знали, з чим прийшов до них цей чоловік, то не зустріли б його так гостинно й поводилися б стриманіше. Але вони нічого не знали, і за той час, поки всі троє сиділи й балакали, жодного разу не було згадане прізвище Клаттерів і не вимовлене слово «вбивство». Старих цілком задовольнило Наєве пояснення, ніби він розшукує їхнього сина тільки через порушення умов, на яких його звільнено, та через оту аферу з чеками.

— Одного вечора Дік привів того хлопця (тобто Перрі) сюди й сказав, що це його приятель, — розповідала місіс Гікок. — Він, мовляв, щойно приїхав автобусом з Лас-Вегаса, то чи не можна йому в нас заночувати і взагалі перебути якийсь час. Та я тільки на нього глянула, як подумала собі: «Е ні, мені такого в домі не треба». Одразу ж побачила, що то за птиця. Напахчений, чуприна лисніє від помади. Ясно було як божий день, де це Дік з ним заприятелював. А його ж бо звільнено з умовою, що він не знатиметься ні з ким, хто там був (тобто в Ленсінгу). Я застерегла Діка, але він і слухати нічого не хотів. Повіз свого товариша до Олейта, знайшов йому кімнату в готелі й відтоді увесь свій вільний час був тільки з ним. Навіть десь їздили разом із суботи на неділю. Ви вже мені повірте, містере Най, це отой Перрі Сміт підбив його шахрувати з чеками.

Най згорнув записник і сховав до кишені авторучку. Сховав він і свої руки, що затремтіли з хвилювання.

— Ви кажете, вони їздили разом. А куди, не знаєте?

— До Форт-Скотта, — мовив містер Гікок. — Як я зрозумів, там живе сестра Перрі Сміта. У неї нібито мали бути якісь його гроші. Щось вони згадували тут про півтори тисячі доларів. На те він і приїхав до Канзасу — щоб забрати в сестри свої гроші. Отож Дік повіз його до Форт-Скотта. А другого дня вже й повернулися. Дік був удома десь перед самим полуднем. Якраз до обіду встиг.

— Зрозуміло, — озвався Най. — Другого дня й повернулися. Отже, вони виїхали звідси в суботу. Чотирнадцятого листопада, так?

Старий кивнув головою.

— А повернулися в неділю, п'ятнадцятого?

— В неділю опівдні.

Най дещо прикинув подумки й лишився задоволений наслідком своїх обчислень: двадцяти, а то й двадцяти чотирьох годин було цілком досить, щоб проїхати понад вісім, сот миль в обидва кінці, а під час зупинки вбити чотирьох чоловік.

— Ще одне запитання, містере Гікок, — мовив Най. — У неділю ваш син повернувся додому сам? Чи разом з Перрі Смітом?

— Ні, сам. Він сказав, що Перрі лишився у готелі в Олейті.

Най, чий різкий голос звичайно аж лящить у вухах, намагався говорити якомога м'якше та лагідніше:

— А ви не пригадуєте, чи не видався він вам трохи не таким, як завжди?

— Хто?

— Ваш син.

Містер Гікок трохи подумав, тоді відказав:

— Поводився він начебто як звичайно. Ми одразу ж сіли обідати. Дік був страшенно голодний. Я й молитви не докінчив, як він заходився набирати собі на тарілку. То я ще сказав йому: «Ти, Діку, гребеш, мов лопатою. Так і нам нічого не зостанеться». Хоч він завжди ласий до їжі. Особливо до маринаду. Сам цілу банку може впорати.

— А що він робив після обіду?

— Заснув, — сказав містер Гікок, як видно, й сам трохи здивований своєю відповіддю. — Тут-таки заснув. Оце-то, мабуть, і незвичайне. Ми сіли біля телевізора дивитися баскетбол. Я, Дік, і Девід, наш другий син. Дік одразу ж захропів, мов кінь. Пригадую, я сказав його братові: «От уже не сподівався дожити до такого, Щоб Дік заснув, коли передають баскетбол». А він собі спав. І проспав усю гру. Лише потім десь на часинку прокинувся, підвечеряв і одразу ж подався до ліжка.

Місіс Гікок засилювала нитку в голку; її чоловік погойдувався в кріслі й смоктач незапалену люльку. Натреновані очі детектива нишпорили по скромній чепурній кухоньці. У кутку, прихилена до стіни, стояла рушниця. Най уже давно запримітив її. Він підвівся, узяв рушницю й сказав: