Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Поки дружина змальовувала ці лихі пригоди, Дьюї наливав каву їй і собі. Аж раптом Мері спинилася на півслові й втупила в нього очі. З того, як пашіло його обличчя, вона здогадалася, що він радісно збуджений.

— Елвіне, любий… Приємні новини? — спитала вона.

Дьюї мовчки подав їй конверт. Вона витерла мокрі руки, сіла до столу й, розкривши конверт, видобула звідти фотографії двох молодиків — білявого й брюнета із смаглявим обличчям, — так звані поліцейські портрети. До фотографій були долучені дві особові справи з короткими умовними записами. В анкеті білявого говорилося:

«Гікок, Річард Юджін. Чол. КБР — 97 093. ФБР — Н59 273. Адреса: Еджертон, Канзас. Нар. 6.6.31, К. — С, Канз. Зріст: 5 ф. 10 д. Вага: 175 ф. Волосся: біляве. Очі: голубі. Будова: міцна. Колір обличчя: червонуватий. Фах: фарбар машин. Злочин: шахрайство, підробка чеків. Звільнений достр. 8.8.59».

Друга анкета була така:

«Сміт, Перрі Едвард. Чол. Місце нар.: Невада. Зріст: 5 ф. 4 д. Вага: 156 ф. Волосся: темно-кашт. Злочин: крад., втеча. Заарештований: (не заповнено). Ким: (не заповнено). Заходи: передано до тюрми шт. Канзас із окр. Філіпс. 5–10 р. Звільнений достр. 7.6.59».

Мері роздивлялася Смітове обличчя, сфотографоване в профіль і анфас, — обличчя самовдоволене, неприязне, проте по-своєму гоже: гарно окреслені уста й ніс, імлисті мрійливі очі, також досить гарні і, як визначила вона подумки, виразисті, наче в актора. Виразисті, але водночас і лихі. Хоча й не такі лихі, не такі «відверто злочинницькі», як у Річарда Юджіна Гікока. Вражена поглядом Дікових очей, Мері несамохіть пригадала один випадок із свого дитинства: якось вона побачила рись, що попалася в пастку, й підійшла ближче із щирим бажанням визволити її, та очі тварини, сповнені болю і ненависті, вмить розвіяли співчуття і вкинули її в жах.

— Хто вони? — спитала Мері.

Дьюї переповів їй Веллзову історію, тоді сказав:

— Дивна річ. Ось уже три тижні ми тільки те й робимо, що розшукуємо людей, які будь-коли працювали на Клаттеровій фермі. Можна подумати, що нам оце просто пощастило. Та ще день-два — і ми самі натрапили б на цього Веллза. Дізналися б, що він у тюрмі. А тоді однаково докопалися б до правди.

— А ти певен, що це правда? — спитала Мері. Дьюї та його помічники вже прослідкували сотні ниток, що нікуди не вели, і вона хотіла застерегти чоловіка від нового розчарування, побоюючись за його здоров'я. Він був зовсім знервований, висотаний до краю і викурював по три пачки сигарет на день.

— Ні, не певен, — відказав Дьюї, — але нюхом чую, що так.

Його тон майже переконав Мері. Вона знову схилилася над фотографіями на кухонному столі.

— Поглянь на нього, — показала пальцем на обличчя білявого молодика. — Які страшні очі! Наче пронизують тебе. — Тоді сховала фотографії назад у конверт. — Краще б ти мені їх не показував.

Того ж таки вечора інша жінка, в іншій кухні, відклала набік недоштопану шкарпетку, зняла окуляри в пластмасовій оправі і, немов націляючись ними на гостя, сказала:

— Сподіваюся, ви розшукаєте його, містере Най. Задля нього самого. У нас двоє синів, він первісток. Ми його любимо, але ж… Ну звісно, я розумію. Він ніколи б не поїхав так зненацька. Не подався б геть, не сказавши нікому й слова — ні батькові, ні братові. Мабуть, знову вскочив в якусь халепу. І що це з ним діється? Чого він такий?

Вона повела очима через невеличку, тепло натоплену кухню туди, де, згорбившись у кріслі-гойдалці, сидів Уолтер Гікок — її чоловік, батько Річарда Юджіна. Він був худий, виснажений, із бляклими, повними зневіри очима й зашкарублими руками, а коли заговорив, голос його звучав так, наче давно вже не був у вжитку.

— У дитинстві мій син був нічим не гірший за інших, містере Най, — сказав містер Гікок. — Чудовий спортсмен, завжди серед перших у школі. Баскетбол, бейсбол, футбол — скрізь відзначався. І вчився добре, з деяких предметів тільки відмінні оцінки мав. З історії, з креслення… Школу він закінчив у червні сорок дев'ятого й хотів піти до коледжу. Вчитися на інженера. Та ми не могли йому допомогти. Просто грошей не було. Їх у нас ніколи нема. Ферма наша вся кругом сорок чотири акри, то й так ледве животіємо. Мабуть, Діка тоді пригнітило те, що в нього не вигоріло з коледжем. Спочатку він пішов працювати на залізницю в Канзас-Сіті. Заробляв сімдесят п'ять доларів на тиждень. Він собі розважив, ніби цього досить, щоб завести сім'ю, отож вони з Керол і одружилися. Їй тоді було всього шістнадцять, а йому дев'ятнадцять. Я завжди вважав, що нічого доброго з того не вийде. Так воно й сталося.