Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Я вже не пригадую точно, чого в нас зайшла мова про містера Клаттера. Мабуть, я згадав про нього, коли ми розповідали один одному, хто де працював. Дік був добрий автомеханік, то здебільшого й робив за фахом. Колись, правда, він працював ще водієм швидкої допомоги й дуже з того пишався. Які там, мовляв, були медсестрички і як він розважався з ними в своїй машині… Ну, а я розказав йому, як відробив рік на великій фермі в Західному Канзасі. Цебто у містера Клаттера. Він спитав, чи багатий був хазяїн. Атож, сказав я, таки багатий, бо одного разу витратив за тиждень десять тисяч доларів, сам мені розповідав. Я, звісно, хотів сказати, які великі справи він часом вів. І от після того Дік усе розпитував мене про Клаттерів. Хто та хто живе в будинку? Скільки років тепер дітям? Як добутися в дім? Де там що? Чи є в містера Клаттера сейф?.. Не хочу брехати — я сказав, що є. Бо нібито пригадувалось мені щось таке — шафа чи, може, сейф, — за письмовим столом містера Клаттера, в тій кімнаті, де він звичайно працював. От тоді, пам'ятаю, Дік і почав говорити про вбивство. Казав, що вони з Перрі поїдуть туди, пограбують будинок, а всіх свідків повбивають — і Клаттерів, і кожного, хто трапиться під руку. Він без кінця розписував, як усе буде: як вони позв'язують господарів, а тоді перестріляють з рушниці. Я казав йому, «Нічого в тебе, Діку, не вийде». Але відмовляти його не відмовляв, брехати не буду. Бо й на мить не вірив, що він на таке зважиться. Думав, усе це просто балачки. В Ленсінгу воно не дивина. Там тільки й чуєш звідусіль: ось вийду на волю, то я й те, й те — нальоти, грабунки, усе що хочеш. Та здебільшого все це пусті нахваляння. Ніхто й не зважає на них. Отож коли я почув ті слова по радіо, то просто вухам своїм не повірив. А проте воно таки сталося. Достоту як казав Дік…

Така була розповідь Флойда Веллза, хоч тоді, в першу мить, він ще й не помишляв про неї. Боявся, що інші в'язні дізнаються про його виказ і тоді за життя його, як він сам висловився, «ніхто не дасть і дохлого койота».

Минув тиждень. Веллз слухав радіо, уважно стежив за повідомленнями в газетах і в одній з них прочитав, що канзаська «Ньюс» запропонувала винагороду в тисячу доларів за будь-які відомості, що допоможуть знайти й викрити злочинців. Це його зацікавило, і він майже зважився відкритись. Але все ще боявся, і не тільки інших в'язнів. А що як власті визнають і його причетним до вбивства? Зрештою, саме він напровадив Діка на будинок Клаттерів. До того ж йому цілком можуть закинути, що він знав про Дікові наміри. Одне слово, хоч як на це дивитися, становище його дуже непевне, а виправдання сумнівні. Отож краще мовчати…

Минуло ще десять днів. Настав грудень. Судячи з дедалі коротших газетних повідомлень (радіо взагалі не згадувало більше про цю справу), слідство було так само безпорадне й не мало жодних доказів, як і того ранку, коли виявлено голкомбську трагедію.

А він знав. І нарешті, знеможений потребою «комусь звіритися», розповів про все одному товаришеві по камері.

— Близький приятель. Католик, страшенно побожний. Він спитав мене: «То що ти думаєш робити, Флойде?» А я й кажу: «Та от сам не знаю. А що б ти мені порадив?» Ну, він почав мене переконувати, що треба йти до начальника тюрми, бо як я, мовляв, житиму з таким тягарем на душі. Сказав, можна зробити так, що ніхто в тюрмі й не догадається про мій виказ, і пообіцяв усе влаштувати. Другого дня він пішов до начальникового заступника й передав йому нібито моє прохання, щоб мене викликали. Сказав, що, можливо, від мене войи дізнаються, хто вбив Клаттерів. Ну, той, звісна річ, одразу ж послав по мене. Спочатку я боявся, та потім згадав містера Клаттера — який він був добрий до мене, — отож і розповів усе заступникові, а тоді й самому начальникові, Гендові. І коли я ще сидів там, в його кабінеті, він зняв телефонну трубку…

Начальник тюрми Генд зателефонував Логену Сенфордові. Вислухавши його, Сенфорд поклав трубку, віддав кілька розпоряджень, а тоді подзвонив Елвінові Дьюї.

Того вечора Дьюї повернувся додому з цупким конвертом. Мері була в кухні, готувала вечерю. Тільки-но Дьюї з'явився на порозі, вона одразу ж заходилась розповідати йому про домашні турботи. Їхній кіт напав на сусідського спанієля і, здається, серйозно пошкодив йому око. Дев'ятирічний Пол звалився з дерева. А дванадцятирічний батьків тезко взявся палити у дворі сміття й розвів такий погонь, що він мало не перекинувся на сусідні садиби. Хтось — Мері не знала хто — навіть викликав пожежну команду.