Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Місіс Гікок, опасиста кругловида жінка, що її м'яких рис не огрубило життя, сповнене цілоденної праці, докірливо мовила:

— Трійко милих хлопчаків, онуки наші — ось що з того вийшло. Та й Керол дівчина хороша. Вона нічим не винна.

Містер Гікок провадив далі:

— Вони найняли собі чималий будинок, купили новісіньку машину й відтоді вже не вилазили з боргів. Навіть коли Дік працював на швидкій допомозі й мав кращі заробітки. А потім він знайшов місце в «Маркл Б'юїк» — це велика майстерня в Канзас-Сіті. Був там механіком і фарбарем. Та вони з Керол жили надто розкішно, купували речі аж ніяк не по своїх грошах, і Дік почав шахрувати з чеками. Я все-таки гадаю, що якось воно пов'язане;і тою катастрофою. Коли він розбився в машині й дістав струс мозку. Після того він дуже змінився. Став грати в карти, підробляти чеки. Раніше він ніколи такого не робив. Десь тоді ж таки й з тією другою зв'язався. Через неї і Керол покинув. Місіс Гікок сказала:

— Дік не мав іншої ради. Ти ж пам'ятаєш, як Маргарет Една до нього горнулася.

— Хіба треба піддаватися кожній жінці, яка тебе вподобала? — заперечив містер Гікок. — Ну, а далі, містере Най, ви, мабуть, знаєте все не гірше за нас. Чому нашого сина засадили в тюрму. Він одбув там сімнадцять місяців тільки за те, що позичив мисливську рушницю. Узяв в одному будинку тут по сусідству. Нехай там кажуть що хочуть, а красти її він і не думав, я певен… Оце його й згубило. Відколи вийшов з Ленсінгу, він став до нас однаково що чужий. Слова йому не можна було сказати. Вважав, що весь світ проти нього, проти Діка Гікока. Навіть друга жінка його покинула, подала на розлучення, коли він був у тюрмі. Одначе трохи згодом він нібито заспокоївся. Працював у майстерні Боба Сендза в Олейті. Жив удома, з нами, рано лягав спати, нічим не порушував умов дострокового звільнення. Мушу вам сказати, містере Най, я на цьому світі не житець, у мене рак, і Дік про це знав — цебто що я хворий. Якось недавно — ще й місяця, мабуть, не минуло, — саме перед тим, як утекти, він сказав мені: «Ти завжди був для мене добрим батьком. Я ніколи більше не завдам тобі прикрощів». Він сказав те, що думав, я знаю. Бо душа в нього добра. Коли б ви побачили його на футбольному полі чи зі своїми дітьми, ви б мені повірили. О господи, і що це з ним знову сталося? Просто не знаю, що й думати.

— А я знаю, — озвалась його дружина. Вона знову взялася була штопати, але сльози застилали їй очі. — Це все отой його товариш. Ось що з ним сталося.

Їхній гість, агент КБР Гарольд Най, заклопотано нотував щось у записнику, де вже було чимало відомостей, здобутих за довгий день, що пішов у нього на перевірку свідчень Флойда Веллза. Поки що всі зібрані факти переконливо підтверджували Веллзову версію. 20 листопада підозрюваний Річард Юджін Гікок прогулявся по крамницях у Канзас-Сіті, залишивши в них аж сім «липових» чеків. Най обійшов усіх потерпілих — торговців фото- й радіотоварами, ювеліра, продавця з крамниці готового одягу, — і кожен з них, поглянувши на фотографії Гікока й Перрі Едварда Сміта, впізнавав у першому того, хто виписував чеки, а в другому — його «мовчазного супутника».

Один ошуканий торговець сказав:

— Головним був оцей (Гікок). Такий балакун, що куди там, не хочеш — а повіриш. А другий і рота не розтулив. Я ще подумав, чи він не іноземець який — може, мексіканець абощо.

Потім Най поїхав до околишнього містечка Олейта, де мав розмову з останнім хазяїном Гікока, власником авто-майстерні Бобом Сендзом.

— Так, він працював у мене, — сказав містер Сендз. — Від серпня до… Здається, востаннє я його бачив дев'ятнадцятого листопада. Чи, може, двадцятого. Він покинув роботу, не попередивши мене. Просто подався геть, а куди — я не знаю, та й батько його не знає… Чи здивувався я? Ну звісно, що здивувався. У нас із ним були добрі стосунки. Щось таке, знаєте, в ньому є, в Дікові. Уміє він подобатися людям. Іноді він заходив до мене додому. Та от навіть за тиждень перед тим, як він зник, ми зібрались у мене з товаришами, влаштували таку собі вечірку. Дік ще привів свого приятеля, одного хлопця з Невади, що приїхав з ним побачитись, його звали Перрі Сміт. Чудово грав на гітарі. Грав і пісні співав, а потім вони з Діком задля сміху завелися змагатись — хто підніме більшу вагу. Той Перрі Сміт, хоч на зріст малий — може, десь трохи над п'ять футів, — а підняв би, мабуть, доброго коня… Ні, я не сказав би, що вони нервували, ні той, ні той. Скоріш навпаки — веселилися на всю губу… Коли це було? Ну звісно, пам'ятаю. Тринадцятого числа. У п'ятницю, тринадцятого листопада…